Наші публікації

Обговорення проекту Податкового кодексу.

 

Чергове окозамилювання чи гра в демократію по-азаровськи?

3-го серпня в «Урядовому кур'єрі» (№ 141 (4292) від 3 серпня 2010 року) опублікували "відкоректований" проект Податкового кодексу України.

Як повідомили у прес-службі ДПА України, з 3 по 20 серпня в регіонах України мають відбутися "круглі" столи з обговорення проекту Податкового кодексу.

Громадські обговорення в регіонах призначені за наступним графіком: 6 серпня – м. Харків, Харківська, Полтавська, Сумська та Кіровоградська області, 10 серпня – м. Київ, Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Вінницька та Одеська області. 12 серпня – м. Львів, Львівська, Волинська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька та Рівненська області. 17 серпня відбудеться обговорення проекту документа в м. Донецьк, Донецькій, Запорізькій, Луганській і Дніпропетровській областях. "Круглі" столи повинні бути завершені до 20 серпня у м. Сімферополь, АР Крим, Миколаївській, Херсонській областях та м. Севастополь...

   

«Министерство дел духовных» Російської держави в Україні

 

Ласкаво просимо, або стороннім вхід дозволено

Щойно закінчився чемпіонат світу з футболу – всі команди починають готуватися до наступного. Щойно закінчився візит патріарха Руської православної церкви Кирила в Україну – вже триває підготовка чергового. Без духовної опіки (та політичної уваги), шоу байкерів з богопротивно-оголеними красунями і концертів «Аліси» не залишимось. А чому, власне, така увага саме нам? Хіба в очільника РПЦ інших справ більше немає, як тижнями окормляти паству в києвах, донецьках і одесах?.. 

   

Точка зору

Російська вікторія, або Нові/старі проблеми Заходу

У вищих ешелонах української армії вже проходить інтенсивне очищення від людей, пов'язаних з президентом Віктором Ющенком і його західно орієнтованою політикою. Більшість новопризначених командувачів відомі своїм тісним зв’язком із російським військовим керівництвом.

Пакет документів, підписаних президентами Дмітрієм Медвєдєвим і Віктором Януковичем 21 квітня 2010 у східноукраїнському місті Харкові (відомий як «харківські угоди») відкрив шлях до активного розширення російських державних (-афілійованих) компаній в українській енергетиці, авіації, оборонній промисловості та банківському секторі. Це також дало новий поштовх для відновлення панівного становища російської мови, масової культури, офіційної міфології і російських методів управління в українських «братерських землях». Посол Росії в Києві Міхаіл Зурабов виклав нещодавно на прес-конференції своє недвозначне бачення майбутніх відносин між двома країнами: «Ми – єдиний народ!».
Водночас «харківські угоди» виходять далеко за межі цивільних питань. По суті, ми є свідками початку тотальної конверсії українського апарату національної безпеки в інструмент Москви.
Увага суспільства, як і раніше, зосереджується на пролонгації базування російського флоту в Севастополі до 2042, яку також було зафіксовано в Харкові. Хоча спостерігачі здебільшого трактують це як суто символічний жест (нібито для задоволення почуттів росіян, вразливих до історичної слави) або як бажання Москви уникнути витрачання коштів на передислокацію нікому не потрібних кораблів.
Хоча, як вже встиг заявити адмірал Владімір Комоєдов (колишній командувач Чорноморського флоту Росії, а нині – член комітету оборони російської Державної Думи), Росія прагне відкрити (відновити) в Україні ще більше своїх баз: у Балаклаві, Одесі, Миколаєві та в гирлі Дунаю, щоб «протистояти експансії НАТО». Севастополь же наразі відіграватиме роль «плацдарму» для поширення російської військової присутності у цілій країні. Це повністю збігається з рішенням Києва відмовитися від вступу до НАТО й зробити ставку на входження в зовнішній політиці в російський фарватер.
У вищих ешелонах української армії вже проходить інтенсивне очищення від людей, пов'язаних з президентом Віктором Ющенком і його західно-орієнтованою політикою. Більшість новопризначених командувачів відомі своїм тісним зв’язком з російським військовим керівництвом.
Згідно з офіційними заявами, починаючи з цього року, Україна буде щораз частіше замінювати військову співпрацю з НАТО співпрацею з Росією, наприклад, у спільних навчаннях. Тож не дивно, що Янукович розпустив президентську комісію, яка працювала за програмою вступу до НАТО. Водночас були оголошені плани щодо створення спільного російсько-українського підрозділу.
У цьому контексті варто звернути увагу на один визначальний індикатор: провідну військову академію в галицькому місті Львові, яка розглядалася адміністрацією Ющенка як колиска нової військової еліти, наразі планується перенести до глибоко проросійської Одеси. 
Або взяти хоча б українську спецслужбу СБУ. Її новопризначений керівник Валерій Хорошковський, відомий своїми тісними діловими зв'язками з Росією, підписав у травні угоду про співпрацю з ФСБ. Тож оголошену його попередниками депортацію співробітників російської військової розвідки з України таким чином скасовано. Він повідомив, що боротьбу з російським шпигунством буде повністю зупинено, тобто фактично запропонував ФСБ та іншим російським спецслужбам вільно здійснювати свою специфічну діяльність на території країни. За словами генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського – колишнього заступника начальника української військової розвідки – присутність російських лицарів плаща і кинджала в Україні зараз є навіть вищою, ніж у п'ятдесяті роки, коли Москва ще боролася проти українського національного опору!
Таким чином, новий український уряд практично відкрив свої секретні матеріали й канали інформації російським фахівцям, практично позбавляючи себе самостійності в прийнятті рішень, тобто позбавляючи себе суверенітету.
Нещодавно новим главою української розвідки став Григорій Ілляшов, який, за всіма визначальними критеріями, належить до проросійського активу. Легко передбачити, що тепер росіяни спрямують діяльність цієї інституції проти потрібних їм цілей, як то іноземні націоналістичні центри і українська діаспора.
На моє переконання, те, що відбулося в Україні, є переконливим уроком для тих, хто ще сумнівається щодо мети Росії та її можливостей. Джеймс Шерр – голова російської та євразійської програми лондонського Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House – написав у газеті Kyiv Post, що «відсутність досі реакції Заходу відображає високий ступінь шоку... Але бюрократія та особи, які ухвалюють рішення в ЄС, НАТО і США, сприймають інформацію набагато повільніше, вони тільки починають усвідомлювати те, що події набувають іншого плину від того, що очікувався.
Що стосується глибоко вкоріненої концептуальної помилки і прорахунків, пан Шерр зазначив, що «...покоління керівників пост-Холодної війни на Заході відійшло. Нове покоління концентрує свою увагу на вужчому колі питань. Україна, Центрально-Східна Європа, чорноморський і каспійський регіони вже не перебувають у центрі уваги, як це було до подій 11 вересня. Принаймні, не в Сполучених Штатах!»
Вони вирішили, що Холодна війна вже закінчилася. І що в результаті? Пан Шерр дає своє резюме: «Тож, скільки я не лементував і не критикував, Україна залишалася поза увагою. І росіяни знають це краще, ніж будь-хто інший. Вони прийшли до висновку цинічного, але цілком тверезого, що треба використати цей момент, щоб захопити все, що можна отримати».
Чому саме зараз?
Але чому «харківський пакт» і всю операцію проштовхували з таким поспіхом (на зразок «кавалерійської атаки», як зазначали російські журналісти), пов’язаним зі серйозними політичними та репутаційними ризиками? Адже цілком реально було передбачити бурхливу реакцію опозиції на продовження базування російського флоту в Севастополі. 
Я вважаю, що готовність Москви використовувати державні ресурси для підтримки новообраного президента Януковича можна пояснити набагато вагомішими імперативами політики Москви в ці дні. Вони пов’язані зі зростанням військової потуги самої Росії та сприятливим міжнародним становищем. Очевидно, я маю на увазі проблеми протиракетної оборони, які обговорювали між Росією, США і НАТО в межах процесу ратифікації СНВ-III (START-III).
Москва неодноразово погрожувала поставити свої тактичні ракети («Іскандер» та ін.) і наростити кількість літаків у Калінінградській області та Білорусі у відповідь на розгортання американських частин ПРО в Центральній Європі. Нині ж можна сказати, що потенційно на порядку денному стоїть аналогічний варіант для України (або, швидше, західної її частини). Про що, зокрема, безпосередньо свідчить згадане послання російського адмірала.
Справді, Москва вже показала, нехай і опосередковано, що перебіг політичних подій в Україні сприятиме проведенню заходів, спрямованих проти США і НАТО, якщо ті намагатимуться нарощувати протиракетну оборони. Через п'ять днів після того, як Янукович став президентом, Ігор Смірнов – лідер квазідержавного утворення Придністров'я – запропонував розмістити ракети «Іскандер» у своєму анклаві як реакцію на плани США з розгортання таких ракет в Румунії. Заява Смірнова могла прозвучати й раніше, але тоді б вона не мала такої ваги. Ситуація змінилася після того, як президенти Медвєдєв і Янукович у телефонній розмові заявили про свою підтримку статусу Придністров’я і де-факто – федералізації Молдови.
Окрім того, Москві на руку зіграла й ескалація напруги на Близькому Сході, де триває збройне протистояння, яке відволікає увагу Заходу.
«Проект Путіна» більше кроків уперед
Незалежно від результатів чергової кризи на Близькому Сході або історії зі системою протиракетної оборони зі вступом України до групи пострадянських протекторатів Москви (структурованих у такі організаціїї як СНД, ОДКБ, Митний союз тощо), з'явиться щось дуже схоже на Російську імперію, але все ж у нових, сучасніших формах. Це було те, що Владімір Путін поставив собі за мету, перетягуючи «силовиків» у владу. Серед них, безумовно, пріоритетну роль відіграє Генеральний штаб збройних сил Росії. Останній насправді є основним гарантом ролі Росії та її статусу (а, можливо, й самого її існування) в світі. Урешті-решт без стратегічного проектування і застосування військової сили Росія і її правителі навряд чи змогли б вистояти у щораз жорсткішій конкуренції з розвинутішими й цивілізованішими країнами. 
Генеральний штаб (зокрема знамените ГРУ) треба розглядати як ключовий елемент побудови міжнародної стратегії Москви. Він є справжньою школою стратегічного мислення з міцними традиціями, корпоративною згуртованістю і, звичайно ж, з величезним впливом на систему управління в Росії.
Ви не знайдете в Росії будь-якого іншого органу з таким поєднанням якостей. Так було в СРСР з кінця шістдесятих, та ще очевиднішою ситуація є нині. Кавказька війна підняла російських військовиків до рівня провідних гравців у країні з позиції політичної практики, тобто політичних технологій і маніпуляції. Так співробітники Генеральної штабу разом з керівництвом армії здобули в пострадянській Росії роль, якої ніколи не відігравали в цій країні. Цей факт має вирішальне значення для інтерпретації і зовнішньої, і внутрішньої політики Кремля.
Російські генерали сприяли кар’єрному зростанню Владіміра Путіна, оскільки їм здалося, що саме він (завдяки поєднанню походження, характеру і психологічних особливостей) найбільш здатен забезпечити політичне прикриття, і взяти на себе особисту відповідальність за дві ключові речі: кров пролиту на Кавказі та просування в напрямі відновлення імперії.
У випадку з Україною ми можемо припустити, що переспрямування свого військового та безпекового потенціалу проти Заходу оживить у нашій пам’яті конфігурації епохи Холодної війни. Вже наявна реінтеграція Білорусі (яка перетворилася практично на військовий округ Росії) дає суттєві козирі для Москви з погляду військової потужності, промислового виробництва, оперативної діяльності тощо. Та набагато важливіше тепер виграти змагання за Україну. Цей новий «фронт» знову протягнеться практично від Балтійського до Чорного морів...
Висновок
Радянську імперію свого часу зламав військово-політичний тиск адміністрації Рейгана та її найближчих союзників. Тим не менше, авторитарний антизахідний режим вижив у Росії, нині він готується до глобального контрнаступу. Події в Україні разом з актуальною ескалацією напруги на Близькому Сході продемонструють, чи здатен Захід засвоїти правильні уроки з Холодної війни, яку насправді він ще не виграв.

Віктор Калашніков, Москва для ZAXID.NET


   

Заробітчани

Заробітчанський капітал

Рекордну суму - близько трьох мільярдів доларів – відправили додому за минулий рік українські заробітчани. Про це повідомила газета «Дело», посилаючись на дані систем грошових переказів. У 2009 році суми переказів українських трудових мігрантів зросли на 16%, порівняно із 2008. Ці кошти склали майже три відсотки ВВП. 
За офіційною статистикою, армія українських заробітчан нараховує 1, 5 мільйона людей, тобто 5 % населення працездатного віку. Це дані дослідження, яке проводив у 2008 році Держкомстат спільно з Українським центром соціальних реформ. Інші дослідження називають цифру у 3 або ж 4 з половиною мільйони українських трудових мігрантів.

Грошові перекази
Зростання переказів заробітчан додому спричинене економічною кризою в Україні, констатують експерти. З одного боку, через кризу в самій Україні зросло безробіття, зменшилися доходи у тих, хто працює. У грудні минулого року рівень безробіття в Україні зросло до майже 2%, як повідомляв Держкомстат, не мали заробітку понад півмільйона українців. Люди змушені шукати кращої долі за кордоном. Хоча там кількість робочих місць теж не зросла, але українські мігранти готові отримувати менші гроші, на відміну від місцевого населення. 
З іншого боку, через цю ж кризу гастарбайтери більше дбають про своїх родичів, які залишилися на батьківщині. А допомога рідним є допомогою державі в цілому, зазначає директор Департаменту зовнішніх відносин НБУ Сергій Круглик. «Будь-яка сума, яка переводиться з-за кордону на своїх родичів, це завжди позитив і для країни. Це не інвестиції, але надходження, які враховуються до загального плану розвитку економіки».
Праця за кордоном
36 років - такий, за даними фахівців з міграційних питань, середній вік українського заробітчанина . Дві третини заробітчан – це чоловіки, половина трудових мігрантів - будівельники. Кожен шостий працює у домашній обслузі, кожен восьмий – у торгівлі та сільському господарстві. Легально трудиться за кордоном третина українських гастарбайтерів. Найчастіше вони обирають для заробітку Росію, а також країни ЄС: Італію, Чехію, Польщу, Іспанію, Португалію.
У дев’яностих Чехія стала однією з країн, яка прийняла першу потужну хвилю заробітчан з України. В 1993 році після розділу Чехословаччини тисячі українців виїхали до Чехії і одразу заповнили одну з головних трудових сфер – будівельну, в якій домінують і нині. Чеська Республіка тоді переживала будівельний бум, була потрібна дешева робоча сила. Напливу заробітчан сприяло і те, що між Чехією і Україною не існувало візового бар’єру, розповідає празька журналістка Радіо Свобода. 
Будівельна сфера досі дає роботу більшості українських заробітчан у Чехії. За останньою статистикою, легально тут працює 52 тисячі українських громадян. Криза суттєво скоротила це число – майже на 20 тисяч за минулий рік. 
Цікаво, що кілька приватних будівельних фірм, які є відомими і мають авторитет солідних, професійних і надійних партнерів, належать українцям. Крім того, чехи відзначили, що серед іноземних заробітчан, скажімо, словаків, в‘єтнамців, росіян, румунів, саме українці готові братись за будь-яку роботу і виконують її якісно. Також чехи відзначають, що українці охоче і швидше від інших іноземців оволодівають мовою. У серпні 2006 року до свята Незалежності України навіть вийшов спеціальний україномовний додаток до престижної празької газети «Lidové noviny» - «Лідове новіни», яким чехи звернулись зі словам вдячності до українців, які тут працюють, і визнали, що без їхньої праці Чехія б так швидко на ноги не звелася.
Повертаються додому заледве 20%
Найбільше українських заробітчан родом із Західної України, зокрема з Львівської та Івано-Франківської областей. Безробіття змусило найбільшу кількість галичан шукати роботу за кордоном у середині дев’яностих, вони виїхали не лише у Європу, але й у США та Канаду. 
Попри те, що переважна більшість заробітчан з Львівщини, за різними опитуваннями, мріють повернутись на батьківщину, насправді їх повертається заледве 20%, повідомляє львівська кореспондентка Радіо Свобода. У дев’яностих роках лише одиниці вклали зароблені за кордоном гроші у бізнес. Деякі повернулися на батьківщину ще й зі знанням іноземної мови і досвідом роботи. А свої підприємства створювали за зразком західних.
Ті ж, хто залишився працювати за кордоном, вклали гроші у нерухомість, збудували нові чи відремонтували старі будинки, дали своїм дітям вищу освіту. Священик сільської церкви Петро Сольський категорично проти того, щоб селяни їхали на заробітки і залишали родини, але він визнає, що за останнє десятиліття рівень життя в селі став набагато вищим. «Люди стали краще жити, помітно, які хати будують, як живуть, що купують. До того ж, у селі багато крамниць».
Мирослава Шведу поїхати на заробітки змусила необхідність відремонтувати будинок, поліпшити умови проживання для своєї родини. Однак чоловік, вчитель за фахом, не уявляє, що міг би назавжди покинути своє село і залишити дітей на батьків. Йому вже вдалося довести до ладу хату і відкрити невеликий будівельний бізнес. «Для мене головне у житті це майбутнє дітей, щоб вони могли далі розвиватись і жити вільно, були вільними людьми».
Скільки саме галичан виїхала за кордон на роботу від початку дев’яностих, офіційно не відомо. Однак, за неофіційними даними, щомісяця кожен заробітчанин передає своїй сім’ї 100 доларів або євро. А загалом в область щорічно надходить приблизно 2 мільйони доларів. 
На що йдуть заробітчанські гроші
Гроші, які надсилають заробітчани в Україну (щорічно це близько 3 мільярдів доларів, тобто близько 24 мільярдів гривень) складають приблизно 4-5 % від усіх коштів, з яких виплачується заробітна плата, каже економіст Олександр Жолудь. Оскільки трудові мігранти їдуть переважно з економічно депресивних регіонів, то «трудова копійка», яку вони пересилають додому, чи не єдине джерело доходів для родини. Заробітчанські гроші, в основному, нікуди не інвестують, а «проїдають». «Єдина можливість змусити ці гроші працювати на інвестиції - це зробити так, щоб ті родини, які забезпечуються за допомогою цих коштів, мали ще й інші джерела доходів. Відповідно, ці кошти були б додатковими, які люди можуть використати як інвестиції. В першу чергу, на житлове будівництво. Очікувати, що гроші заробітчан матимуть великий інвестиційний вплив, не варто, поки заробітчани в переважній більшості зайняті доволі низькооплачуваною мануальною працею», - переконаний економіст.
Гроші заробітчан поліпшують умови життя їхніх сімей, наголошує експерт з питань міграції Олена Малиновська. Кращі побутові умови, можливість здобути якіснішу освіту й медичне обслуговування… Кошти мігрантів ідуть не лише на проїдання. І в цьому плюс заробітчанства, говорить вона. «Позитив очевидний. Це зменшення напруги на ринку праці, боротьба із бідністю, тобто забезпечення сімейних грантів за рахунок заробітків і підвищення рівня життя цих сімей».
Але всі ці плюси заробітчанства можуть бути перекреслені одним мінусом, додає Олена Малиновська. Адже від 20 до 50% трудових мігрантів зрештою залишаються на своєму новому місці проживання.

Марічка Набока, Надія Шерстюк 
Радіо Свобода

   

Знищити єдиний податок

Навіщо держава намагається знищити єдиний податок

Від часів помаранчевої революції держава бореться з єдиним податком. Сферу його застосування намагалися обмежити і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович, і ось тепер дружна команда нової влади рішуче взялася за діло. Як інформують Контракти можна виділити три причини такої невгамовності.

   

Місцеві вибори стануть початком узурпації влади

Верховна рада прийняла нову редакцію Закону про місцеві вибори. З більш ніж 1300 поправок опозиції вдалося лише відстояти зняття норми, що зобов'язувала кандидатів-мажоритарників вносити грошову заставу за право балотуватися. Основні ж норми "регіоналівського" проекту залишились. Можна з впевненістю зпрогнозувати, що вибори 31 жовтня стануть початком узурпації влади в Україні однією політичною силою.

   

Москва не бажає відпускати Україну в ЄСу

«Москва не зацікавлена в євроінтеграції України – переконаний Джеймс Шерр, Голова програм Росії та Євразії в Королівському Інституті Міжнародних Відносин.
Завтра до столиці України приїздить президент Європейської ради Герман ван Ромпей, а тиждень тому Київ відвідала держсекретар США Гілларі Клінтон. Західні політики дають новій українській владі конкретні сигнали, але не всі в команді Президента Віктора Януковича розуміють, що таке демократія. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів Джеймс Шерр, керівник програми для Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин у Лондоні. Сьогодні він взяв участь у круглому столі, що пройшов у київському Гете-Інституті. Західний експерт вважає, що поки що в Україні немає загрози свободі слова, а реформи проходили б краще, якби політика і бізнес були розділені.

– З якими сигналами завтра в Україну приїздить Президент Європейської ради Герман ван Ромпей?

– На офіційних закритих зустрічах сигнали з боку керівництва ЄС набагато конкретніші і жорсткіші, ніж ті, які ми потім чуємо в пресі. Наприклад, цього разу вони стосуватимуться і затримання (в аеропорті) голови київського офісу німецького Фонду Аденауера, що сталося тиждень тому. В ЄС розуміють, що багато хто в оточенні Віктора Януковича не усвідомлює західного підходу до поняття демократії, але готові це прийняти. Коли нинішня влада говорить про європейську інтеграцію України, вони не завжди розуміють, що це означає. Для них євроінтеграція – це економічна можливість і розширення ринків збуту, і вони не розуміють, що це інтеграція в клуб «розвинутих демократій».

– На порядку денному візиту заплановані переговори щодо Угоди про Асоціацію та зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. Коли, на Вашу думку, її підпишуть?

– Важко відповісти на це запитання, адже ми перебуваємо на перших стадіях переговорів, оскільки до влади в Україні прийшла нова еліта. І здається, ще не всі у цій команді зрозуміли, що інтеграція з Росією та інтеграція в ЄС – це різні речі, і ви не можете одночасно йти у двох напрямках. Крім цього, навіть коли угоду про асоціацію підпишуть, залишається питання, чи всі сторони розуміють, що вона означає і чи зможуть її запровадити.

– Як Росія ставиться до європейської інтеграції України?

– Сьогодні Росія не хоче (відверто) контролювати Україну, але воліє, щоб важливі питання, яким є євроінтеграція, – узгоджувалися з нею. Це означає підпорядкувати дії України інтересам Росії. Москва не зацікавлена в євроінтеграції України.

– Як би Ви підсумували візит Держсекретаря США Гілларі Клінтон до Києва, що відбувся минулого тижня?

– Сьогодні Європа має набагато більш реалістичне бачення того, що відбувається в Україні, ніж Сполучені Штати. І це не через те, що американська адміністрація пожертвувала Україною у «перезавантаженні» стосунків із Росією. Це головним чином зумовлене новою політикою американців, яка часто непослідовна. І тому, навіть якщо Гілларі Клінтон озвучила деякі змістовні заяви, назагал, це були «красиві слова», тобто все було надто загально.

– В чому головна перешкода впровадженню реформ в Україні?

– Головна перешкода не змінилася – це злиття політики, бізнесу і криміналітету. Будь-яка серйозна реформа буде загрожувати багатству та впливу людей, які при владі. Якщо ці люди не будуть готові до змін, ніякі реформи не відбудуться. Бо навіть за умови якісного законодавства, для їх здійснення необхідні дієві органи влади. І цей мінімум – а саме СБУ, МВС та міліція – мають бути в руках людей, які політично нейтральні.

– Чи можемо ми говорити про системні порушення свободи слова в Україні? На Вашу думку, чи може нова влада пожертвувати свободою слова, щоб провести економічні реформи і не втратити електорат?

– Свобода слова може тільки пришвидшити економічні реформи. Їх неможливо вдало провести, якщо не буде громадського обговорення. Я вважаю, що наміру знищити свободу слова в Україні (в нової влади) зараз немає. І навіть якщо будуть такі спроби, то це неможливо. Але більше хвилює те, що деякі журналісти самі готові «продаватися». Українське суспільство вистоїть тільки тоді, якщо люди будуть впевнені у собі.

Розмову вела Ірина Туз 
Радіо Свобода

   

Історичний лікбез для українця

В пошуках Галичини

Василь Расевич для ZAXID.NET

Останнім часом назва «Галичина» практично не сходить зі шпальт газет та Інтернет-порталів. Ініціатори (тепер радше інспіратори) нового прикликання «Галичини» у наше щоденне життя поставили перед собою дуже складне і політично вмотивоване завдання – довести, що історична Галичина не має нічого спільного з Україною, а українське населення цих областей – не українці. Політичне підґрунтя цієї маніпуляції очевидне. Найбільш активним творцем нової Галичини, поза сумнівом, є теперішній міністр науки і освіти, історик Дмитро Табачник, який під виглядом академічності поширює відверто нацистські та расистські концепції галицького минулого.

   

"Державний рекет" від Азарова-Тігіпка

 

Уряд цілеспрямовано б’є по середньому класу

Владі потрібна бідність, бо вона робить людей боязкішими. Текст проекту Податкового кодексу засвідчив: реформ не очікують, а податкова машина стане корупційнішою і репресивнішою.

Не назвеш реформою скорочення місцевих податків і зборів з 15 до 5, а загальнодержавних — із 29 до 19, коли йдеться про скасування збору за участь у перегонах на іподромі, використання місцевої символіки чи податок на собак. Коштів від таких ”реформ” вистачить хіба для коняки на сіно. І в чому реформа, коли у книговидавців податкові пільги забрали і передали косметологам? 

   

Теорія опозиції. Для думаючих.

Увага! Відкрито в новому вікні. e-mail

 

Опозиція до влади є не скільки політичним, стільки соціальним явищем. Адже, жодна влада не може задовільнити потреб громадян повністю, оскільки вони безмежні. Ввесь світ з цим змирився, а тому в демократичних суспільствах опозицію розглядають як вагому думку, до якої варто прислухатися бодай би про людське око. Адже опозиція - це не лише боротьба за владу, а, насамперед, боротьба проти влади, що постійно супроводжує будь-яку владу. Фактично це тінь влади, або, якщо хочете, -  її дзеркало... Теперішня влада в Україні чомусь вирішила, що вона вже перемогла опозицію як явище, а тому може робити що завгодно. Для тих хто в це повірив, або чогось злякався пропонуємо ознайомитись з есе Ліани Гурської "Бунт і опозиція" та Оксани Шурко "Натовп та його свідомість"    

   

Сторінка 3 з 4