Німеччина за європейську Україну!

НІКО ЛАНГЕ :  Замість того, щоб налагоджувати довіру, Україна часто іде шляхом шантажу.

Нападати на Німеччину стало модно. Коли йдеться про те, що в Греції мають відбутися жорсткі й болючі реформи, аби країна власними зусиллями знову стала платоспроможною, то винні в усьому Ангела Меркель і сама Німеччина.



Коли від Ярослава Качинського в Польщі відвернулися виборці, він також піддав нищівній критиці Німеччину, яка начебто все робить задля того, щоб стати супердержавою.

Великобританія, побоюючись негативних наслідків фінансової кризи, знову-таки в усіх гріхах звинувачує Німеччину.

Коли великі банки Франції через сумнівні державні позики опинилися в глибокій кризі, то пов'язано це було, звичайно, із неправильною позицією пані Меркель щодо врятування євро.

Ну й коли Україна буквально в останню хвилину сама собі закриває перспективу на підписання Угоди про асоціацію включно з поглибленою та розширеною зоною вільної торгівлі, то винні в цьому, звичайно, німці.

А нападати на Німеччину легко, користуючись спотвореною історичною аргументацією та однобоко, на власний розсуд інтерпретуючи події минулого. Таким чином можна довести, що політика Німеччини завжди була спрямована проти поляків, проти британців, проти французів і проти України.

Польські газети одягали пані Меркель в уніформу нацистів, а в Афінах нещодавно відбулися демонстрації, на яких можна було побачити символи євро, стилізовані під свастику. І нападників на Німеччину мало хвилює те, що з історичної точки зору вони абсолютно неправі.

Безперечно, у Європі більше немає країни, що так послідовно переосмислювала б своє тоталітарне минуле, як це робить ФРН. Безперечно, у Європі немає більше країни, що за останні 60 років інвестувала б так багато – у політичному та економічному плані – у мирне розв'язання конфліктів і налагодження довіри, як це зробила Федеративна Республіка Німеччина.

Перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, економічно успішну державу та надійного торговельного партнера може слугувати лише як приклад для багатьох країн.

Ще один поширений аргумент в нападках – ідея про німецьку змову з Росією. Надумані таємні змови зі зловісними намірами завжди використовуються в політиці для пояснення власної неспроможності та бездіяльності.

Звичайно, можна зрозуміти, що недавнє відкриття Медведєвим і Меркель "Північного потоку" викликали в Україні певне невдоволення. На жаль, свого часу, не залучаючи центрально- та східноєвропейських партнерів до реалізації цього проекту, досить недалекоглядно в історичному сенсі поступив колишній бундесканцлер Герхард Шредер, чим підставив своїм наступникам "політичну підніжку". Але при цьому Берлін не можна звинувачувати, адже він захищає інтереси Німеччини, де надійність газових поставок відіграє важливу роль.

Російська політика Німеччини далека від того, щоб укладати змову проти України.

Ще один приклад. Уряд Ангели Меркель підтримав Меморандум між ЄС і Україною про модернізацію української ГТС. Україні неодноразово було запропоновано допомогу з питань диверсифікації енергопостачання, відновлювальної енергетики та енергоефективності. Німецькі підприємці вже давно готові робити інвестиції в модернізацію газотранспортної системи.

Але складається враження, що українська сторона не зацікавлена в необхідній у таких справах прозорості. Ні ФРН, ні якась змова не є винними в тому, що до сьогоднішнього дня для залучення цих інвестицій практично нічого не було зроблено.

До речі, європейська солідарність у питаннях, пов'язаних з енергетикою, не є вулицею з одностороннім рухом. У цьому плані цікаве для європейців судження випливає з обвинувачення проти Тимошенко. У ньому наголошується, що укладення угоди про газопостачання 2009 року не було вкрай необхідним, оскільки запасів у газосховищах України вистачило б ще на декілька тижнів. Очевидно, не має значення те, що в Болгарії, Словаччині та інших країнах ЄС, партнером яких хоче стати Україна, люди мерзнуть і навіть замерзають, якщо це вигідно самій Україні.

Для повної ясності можна сказати: Україна по праву відчуває себе дещо забутою з боку зовнішньої політики ФРН. Німеччина досить часто знає, чого не хоче, але дуже рідко – чого ж вона хоче. Це заслуговує на критику.

Нападки на Німеччину та лайка на адресу пані Меркель, так само як і обливання брудом усіх, хто критикує певні події в Україні, годяться хіба що для того, щоб полоскотати нерви або випустити пару через розчарування співпрацею з ЄС. Такі нападки інколи є самозахистом, приводом для того, щоб не опікуватися власними проблемами й перекласти відповідальність на інших. Але ясно, що проблеми цим не знімуться.

Тут все ж таки варто показати, як реально виглядає підтримка України Німеччиною Починаючи з часів Гельмута Коля, Федеративна Республіка підтримувала Україну як незалежну державу, сприяючи розвитку демократії та принципів правової держави й виступаючи за європейський шлях країни. Діалог із суддями та представниками Конституційного суду, освітні поїздки, культурний обмін, технічне співробітництво, надання стипендій, розвиток побратимських зв'язків між містами, освіта, захист довкілля – список прикладів двосторонньої допомоги та співпраці доволі довгий.

Вже давно ясно, що німецька економіка є одним із найбільших інвесторів України та що ФРН має велику економічну зацікавленість у співробітництві з нею. Німеччина зробила для України більше, ніж деякі країни, які часто лише риторично виступають її друзями.

Варто також наголосити, що актуальні проблеми між Євросоюзом і Україною в першу чергу пов'язані не з Німеччиною. Уряди всіх країн – членів ЄС і представники всіх трьох інституцій Європейського Союзу висловилися за підписання угоди про асоціацію та за подолання політичних перепон.

Утім, правильно і те, що Німеччина відіграє важливу роль, і на позиції ФРН орієнтується чимало інших держав.

По суті, з боку ЄС існує два основні підходи щодо підписання угоди про асоціацію з Україною і обидва вони – за підписання угоди. Є тільки питання – за яких умов.

Одні стверджують, що угода про асоціацію будь-що повинна бути підписана й ратифікована і за сьогоднішніх внутрішньополітичних умов в Україні, щоб забезпечити її позитивний розвиток. Завдяки цій угоді можна було б на тривалий час зв'язати Україну з ЄС і перешкодити її відходу до Митного союзу та Росії.

Другий підхід не спрямований проти угоди про асоціацію, але передбачає виконання певних політичних умов перед її підписанням та ратифікацією. Економічна інтеграція з ЄС можлива лише на основі демократії та принципів правової держави, логіка європейської інтеграції нерозривно пов'язує вільну торгівлю та політичну асоціацію.

Очевидно, що Німеччина, зазнаючи нападів і обвинувачень у "недалекоглядних" та "стратегічних" діях, сповідує другий підхід.

Чому?

По-перше, з німецької точки зору, досвід із політичними, так званими "стратегічними" рішеннями щодо розширення ЄС має не найкращий вигляд. У Берліні не викликають ейфорії заклики, що спочатку треба підписати з Україною угоду про асоціацію, а там коли-небудь будуть виконані умови щодо демократії та принципів правової держави.

Коли Греція була прийнята в зону євро, аргументи були ті ж самі – мовляв, умови ще не виконані, але потрібно прийняти греків, якось уже буде. Результати відомі.

Очевидно, пані Меркель мало вірить у те, що ця логіка – спочатку підпис, потім виконання умов – спрацює у випадку з Україною. Тим більше, що залишається нез'ясованим, за допомогою яких механізмів у рамках угоди про асоціацію має бути забезпечено ствердження демократії та принципів правової держави. Досі такі механізми в угоді не передбачаються. А попередні реформаторські кроки України не надали фактів, які змусили б повірити, що ситуація покращиться.

Та й без цього при аналізі німецько-українських відносин не можна недооцінювати чинник недостатньої довіри політичним елітам України. На жаль, у минулі роки Україні не вдалося налагодити цю довіру. Натомість вона раз у раз намагалася довести німецькому керівництву, що чорне є, власне, білим, а федеральному канцлеру пояснити, як влаштований світ.

Актуальним прикладом є вересневий саміт із питань Європейського партнерства у Варшаві. Напевне, після зустрічі з президентом Януковичем у пані Меркель склалося враження, що він сам незадоволений старим кримінальним законодавством і процесом над Юлією Тимошенко, а тому "декриміналізація" славнозвісної 365-ї зрештою буде включена до політичного порядку денного з метою покласти край цій тяганині. Адже ідея "декриміналізації" походить не з ЄС, а від самого Януковича.

Незадовго до цього в такому ж напрямку він висловлювався і на переговорах із Головою Європейської Народної партії Вільфрідом Мартенсом, із представниками ЄС Штефаном Фюле, Карлом Більдом і Ельмаром Броком.

Але через декілька тижнів після цього сталося зовсім інше, що викликало у німецького канцлера та інших політиків ЄС запитання: яку ціну мають, власне, обіцянки українського президента?

Таким чином довіра не вибудовується.

Замість того, щоб налагоджувати довіру, Україна часто іде шляхом шантажу.

Так, можна почути, що в разі, коли Німеччина та ЄС не підпишуть угоду про асоціацію, виникне небезпека інтеграції України з Росією. Україні з такою логікою не вдасться скасувати вимоги Євросоюзу. Звісно, що Німеччина бажає більшого наближення України до ЄС. Однак Європейський Союз не може інтегрувати країни з геополітичних міркувань.

Держави мають інтегруватися самі, а ЄС може тільки допомагати їм у цьому. І це – основоположна перспектива.

Значно вагомішими за аргументи з характером шантажу є голоси, що чути від українського громадянського суспільства. Провідні організації України та їх представники надзвичайно одностайно апелюють до ЄС з проханням укласти угоду попри існуючі політичні проблеми та якнайскоріше надати їй чинності. Із точки зору громадянського суспільства, угода необхідна для того, щоб за допомогою обов'язкових до виконання домовленостей між Україною та ЄС здійснювати тиск на українське керівництво.

Така логіка добре відповідає баченню ЄС, який вважає майже ідеальним випадок, коли впровадження стандартів ЄС відбувається за вимогою суспільства.

Але абсолютно вирішальним при цьому є питання: як може здійснюватися цей суспільний тиск, коли не гарантується виконання принципів демократії та правової держави?

Невже справді можна повірити, що представники громадянського суспільства зможуть примусити президента та уряд до реформ – на основі тексту угоди? За умов інструменталізації генпрокуратури і правосуддя заради утримання влади? За умов інструменталізації виборчого законодавства заради самозбереження номенклатури? За умов утиску свободи преси?

Підпис під угодою про асоціацію до подолання чітко озвучених проблем із демократією, правовою державністю та основоположними свободами – може бути інтерпретований як заклик до українських можновладців і надалі вчиняти те ж саме!

Незалежно від того, сформульовано чи ні це в преамбулі до угоди про асоціацію, Україна як європейська держава має перспективи вступу до Євросоюзу. Німеччина також не піддає це сумніву.

Більш серйозне питання стосується того, яким чином ЄС може посприяти тому, щоб із України, європейської в географічному плані, – постала європейська Україна в сенсі цінностей демократії та правової держави.

Держави, у якій розвиток країни вигідний усім людям, а не маленькій групі у вузькому владному колі.

А оскільки Німеччина бажає бачити Україну європейською саме в цьому розумінні, вона й наполягає на дотриманні політичних критеріїв до підписання та ратифікації такої важливої нової угоди.

Ці політичні критерії не є новими, несподіваними або особливо вибагливими. Їх навіть не так важко виконати. І при цьому не йдеться про Тимошенко як особу.

Ідеться лише про дотримання слова та про те, щоб не лише декларувати свій європейський вибір, а і демонструвати конкретні політичні кроки.

Найбільша небезпека для європейської перспективи України лежить не в Москві або Берліні – а тільки в Києві.

Ніко Ланге, спеціально для УП