думка про євроінтеграцію

Друга холодна світова війна?

...Нам варто нарешті усвідомити, що увесь процес євроінтеграції України, який нібито розпочався із набуттям Незалежності, був лише гарною казочкою для звичайних людей та пустопорожніми балачками влади. Ніякої Євроінтеграції не було, немає і, скоріш за все, ніколи не буде. А в нинішній ситуації - (коли державою загалом керують відверто проросійські сили, які вже святкують перемогу на місцевих виборах у більшості областей України, а на заході держави більшість у місцевих радах належатиме «Свободі» - що також заперечує потребу євроінтеграції) - говорити навіть про віддалену перспективу повноправного, асоційованого чи будь-якого іншого членства нашої держави в ЄС взагалі смішно...

Ні, шанс у нас, звичайно, був. У період, після руйнування сумнозвісної берлінської стіни, справді розпочалася приблизно двадцятирічна епоха нечуваної відкритості європейців до своїх сусідів. Умовами, що склалися тоді, дійсно скористалися колишні республіки СРСР, зокрема, прибалтійські країни, а також – сусіди України з колишнього "соцконцтабору"...

І ми також могли піти з ними. Не потрібно розповідати нісенітниці про те, що латиші чи поляки –  зовсім відмінні від українців, що їх взяли до ЄС, а нас, мовляв, не хотіли. Український народ мав би тепер усвідомити, що лише завдяки тупій бездіяльності неодноразово обраної ним влади, він не матиме ані права на вільне пересування світом, ані належних соціальних стандартів, ані належного правового захисту, ані правової держави... Бо зараз на часі - програма "нової" влади "Збудуємо нову країну". А зі старою що робити?.. Так, історія повторюється, але, чомусь нічого не вчить цей нещасний народ, котрий так швидко забув старі гасла, типу "Мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем..."

Тепер шанс євроїнтеграції, шанс поступу у вільний європейський простір можна вважати остаточно втраченим. Бо, навіть не знаю, що має відбутися в Україні, яка революція та з якими наслідками та потрясіннями, щоб до влади нарешті прийшли люди з сучасним європейським мисленням, припинили б оглядатися на Москву як на еталон добробуту та стабільності та повернулися б нарешті обличчям до свого народу.

Мало того, невідомо, що таке має трапитися з українським електоратом, щоб він нарешті припинив слухати пустопорожні балачки та вірити побрехенькам на зразок: "збудуємо спочатку Європу в Україні у міцній співдружності з Росією". Що б там тепер не розповідала нам опозиція, сам Янукович не розвернув країну в іншому напрямку, а лише посилив той млявий рух назад до СРСР, який вже у 1992-му році розпочала сумнозвісна «група 239» у Верховній Раді. Навіть Ющенко, якого сучасні москвофіли ненавидять саме за прихильність до Заходу, за свою каденцію нічого путнього не зробив у євроінтеграційному напрямку.

Отак, погодьтеся, і формувалася уся українська політика протягом останніх двох десятиліть: один прийде до влади - прискорює рух до Москви, і тоді його називають ворогом Незалежності, інший – пригальмовує, і тоді на наших убогих політичних теренах він виглядає схожим на цивілізовану людину, справжнього реформатора та євроінтегратора, принаймні, з точки зору колишнього помаранчевого електорату.

Шанс на євроінтеграцію для України можна вважати втраченим і тому, що світ непомітно для нас знову стрімко змінюється. Москва, (що, до речі, дуже характерно для усієї її історії, вже невідомо в який раз протиставляє себе цілому світові , а не тільки Європі), в той чи інший спосіб намагається поглинути усі сусідні країни (не тільки Україну), а світ і Європа, у тому числі, відгороджується від Москви. Скидається на те, що ми й озирнутися не встигнемо, як на західному українському кордоні з’явиться знову цупка залізна завіса, що ділитиме світ на дві частини. Тож можна буде знову згадати стару радянську приказку: дві світи – два способи життя.

Яким є світ Євросоюзу, міг бачити кожен, хто там за останні роки побував, а це – більшість активного населення України. Яким буде світ із нашого боку майбутньої залізної завіси, можна лише здогадуватися із тих оцінок, які вже зараз дають Україні. Отож, ми:

- провели недемократичні вибори, про що вже висловилися офіційні особи з ЄС та США;

- потрапили у список з дев’яти країн, де тривалість життя нижча показників сорокарічної давнини. Власне кажучи в світі за даними ООН є лише дев’ять країн, де люди на початку сімдесятих років жили довше, ніж тепер. Разом із нами: Білорусь, Росія та шість країн Африки на південь від пустелі Сахара;

- посіли 69-те місце за індексом людського розвитку (Росія – 65-те місце, Білорусь – 61-ше місце).

Це лише ті новини, які світ довідався про Україну протягом останніх декількох днів. Ми виглядаємо як аборигени в центрі Європейського континенту, а в ЄС ніхто не може зрозуміти, чому так звана українська еліта постійно бере приклад лише з тих сусідів, які так само відстали від стандартів сучасного світу, та ще й називає їх прогресивними та розвинутими? У тій ситуації залишається тільки дивуватися, що у ЄС досі є сили, так звані адвокати України, які не полишають надії втягнути нас до євроспільноти. Насправді, ситуація виглядала б більш логічно, якби всі давно оцінювали Україну як сателіта Москви та аналог Білорусі. Втім, цілком можливо, саме таку оцінку ми незабаром і отримаємо. А з нею – відповідне ставлення, бо світ уже лихоманить від діяльності тих, хто себе протиставляє усім навколо.

Так, Росія вирішила закріпити своє «законне» право на окуповані після Другої світової війни території. Японія висловила своє очевидне невдоволення від візиту Медведєва на Курильські острови, які вона вважає своїми. Медведєв, і це було помітно навіть із повідомлень провладних російських ЗМІ, не маючи нагальної потреби відвідувати надто далекі від Москви спірні території, навмисно зробив це, аби подражнити сусідів. І на їх закиди відповів, що він як президент Росії може робити те, що вважає за потрібне. Бо це, мовляв, «наша земля».

Але ж Японці не поступаються, стверджуючи, що історично Курили належать до них. І справедливо зауважують, що після їхньої поразки у війні Окінава чомусь не стала окремим американським штатом, а Курили чомусь стали суб’єктом Російської Федерації. Подібні територіальні претензії розпалюються у Росії і з Німеччиною. Варто лише згадати про погрози Кремля розмістити свої ракети у Калінінградській області (насправді – на окупованих СРСР землях Східної Прусії). Зараз Німці своєрідно висловилися, рекламуючи у своїй пресі туристичні поїздки до Кьонігсбергу з нагоди семисотрічної німецької історії володіння східними територіями. І ні слова про те, кому сьогодні належить це місто!

Скажіть, будь-ласка, якщо це не риторика часів холодної війни, то що це? І наступне: якщо Росія не тільки вступає у гострі територіальні суперечки з такими потужними державами, як Німеччина та Японія, але й сама їх провокує, то чи буде вона зважати на права якоїсь там України? До речі, кілька днів тому вже пролунала інформація з Москви про те, що росіян та українців більше не варто вважати братніми народами. На думку тамтешніх «науковців», це вже один і той самий народ… Здається, нам ось-ось «простягнуть братню руку допомоги» як у 1920-му та 1939-му роках.

Як і тоді, світ уже почав ділитися не тільки за територіями та інтересами, але навіть за ідеологією. Зокрема, у європейській пресі були висловлені обурення з приводу того, що у Мінську збираються встановити пам’ятник Сталіну. Україна тут виглядає не краще за Білорусь, бо вже має такий пам’ятник. Навряд чи прихильність влади до Сталіна означає велику любов до комуністичних ідей. Це, скоріш за все, лише ознака того, по чий бік хто буде знаходитися під час майбутнього протистояння між сходом та заходом. Бо у Європи інші вподобання. Останнє повідомлення – з Праги. Там борцям з комуністичним режимом влада вирішила надавати статус ветеранів. В Україні, якщо і панують аналогічні настрої, то тільки у місцевих органах самоврядування західних областей. Решта вже майже остаточно перейшли на московський бік прихильників Сталіна. Однак, навряд чи хтось зважатиме на настрої галичан, коли йтиметься про статус цілої країни, яку одні оцінюватимуть як дружню, інші – як ворожу. Відтак, забудьмо байки про світле європейське майбутнє і готуймося до гірших часів.

 

Василь Іванців (передрук з сайту «Дух Волі» duhvoli.com.ua)