Політичні емоції влади не відповідають реаліям або імпорт китайської моделі

«Китайський мур» будується навколо України?

В.Янукович відвідує китайський мур

Провладна преса, офіційні політологи, не кажучи вже про чиновників, навипередки демонструють велике захоплення наслідками візиту Президента України Віктора Януковича до Китаю. Мовляв, тепер в Україну прийдуть багатомільярдні китайські інвестиції та розпочнеться справжній економічний ренесанс завдяки співпраці з комуністично-конфуціянською «Піднебесною». Політичні емоції помітно не відповідають реаліям. Чим може Китай (якщо навіть захоче) допомогти Україні?

Може, Китай стане захищати «позаблокову» Україну в разі збройного нападу на неї? Дуже на це не схоже. Може, Китай допоможе Україні протистояти енергетичному і економічному шантажу з боку Кремля? Навряд чи це зробить Китай, якщо цього не хоче робити нинішнє керівництво України, здаючи Росії все, що та бажає.

Зрозуміло, що в Україні Китай буде реалізовувати свої інтереси, маючи величезну перевагу над Україною через відсутність в ній влади, що була б здатна розуміти та відстоювати українські національні інтереси. А це означає, що Китай, цілком можливо, спробує зняти останні бар'єри на шляху своїх товарів до українського ринку, що призведе до остаточного занепаду багатьох українських галузей виробництва, до збільшення безробіття і зубожіння.

Крім того, Китай має величезні зайві трудові ресурси, це мільйони людей, що за патронату китайської держави активно освоюють території інших країн. Тобто, після візиту Януковича в Китай може розпочатися «золотий вік» китайської масової трудової міграції в Україну, що нинішня влада в Києві буде, як завжди, змальовувати «великим добром» для країни. Адже так легко буде довести кількість населення Української держави до обіцяних на виборах 50 мільйонів осіб!

Але є ще одна обставина. Не секрет, що російська і нинішня українська влада в захопленні від китайської політичної моделі. Проте, віддаючи належне бурхливому економічному зростанню КНР (а хіба за сталінських п'ятирічок у СРСР чи за Гітлера в Німеччині не було економічного зростання?), ніхто не може назвати КНР демократичною правовою державою, де ретельно дотримуються міжнародних норм щодо прав людини.

Нинішній Китай не можна назвати демонстративно деспотичною країною. Там навіть, крім керівної комуністичної партії, є ще якісь партії. У тій таки НДР – Німецькій Демократичній Республіці, крім керівної Соціалістичної єдиної партії Німеччини, що була ядром комуністичної тоталітарної диктатури і базувалася на тисячах штатних і сотнях тисяч позаштатних агентів таємної політичної поліції «Штазі», існувало ще декілька партій. Щоправда, як і в Китаї, вони могли діяти тільки в жорстких межах, що їм визначала керівна партія.

Російське керівництво вже реалізувало свою «китайську мрію», створивши новий аналог колишньої КПРС – партію «Єдина Росія», яка має навколо себе кількох повністю залежних сателітів. Керівництво України і Партії регіонів перебуває лише на початку цього шляху.

Імпорт китайської моделі

Ця модель можлива лише за певної закритості країни від зовнішнього, насамперед західного, світу. Це необхідно, щоб позбавити його можливості піддавати критиці процеси формування влади не внаслідок вільної громадської конкуренції різних політичних сил, а внаслідок непрозорих, таємних чи сфальшованих процедур. У цьому сенсі є дуже показовими заяви Януковича, що пролунали в Китаї. Президент України з радістю повідомив китайським колегам, що в Україні тепер є один-єдиний центр влади (а як же конституційний принцип поділу влад?) і натякнув, що нині в Україні функціонує така політична система, що є значно зрозумілішою для китайських товаришів.

Отже, декларується зовсім не європейський геополітичний і цивілізаційний вибір. Саме в цьому контексті треба розуміти атаки спецслужб України проти західних фондів, що розпочалися після перемоги на виборах 2010 року Партії регіонів. І навряд чи такі атаки є суто українською ініціативою, враховуючи войовниче ставлення до західних фондів у Російській Федерації, де всю «провину» за Помаранчеву революцію покладали саме на них. Недаремно, що після затримання в аеропорту Бориспіль керівника німецького фонду пана Ланґе, інші керівники аналогічних структур зажадали надання їм в Україні статусу, аналогічного дипломатичному. Ще промовистішою є перевірка СБУ діяльності фонду «Відродження», за яким стоїть знаний у світі Джордж Сорос. Не викликає жодних сумнівів, що ця атака суттєво ізолює Україну від західних впливів, бо чимало фондів не витримають перманентного поліцейського тиску.

Це означає, що в Україні діє відверто антиєвропейське, антизахідне владне угруповання, для якого заяви про «європейську інтеграцію» є лише прикриттям, маскуванням зовсім іншої «інтеграції», що загрожує самому існуванню Української держави. Народний депутат від партії регіонів Юрій Самойленко заявив, що спецслужби повинні контролювати діяльність іноземних фондів в інтересах гарантування національної безпеки.

Справедливо. Але контролювати діяльність всіх без винятку іноземних фондів, а не лише західних. Авторові абсолютно невідомі якісь акції відповідних структур України, спрямовані на перевірку численних російських фондів, що надзвичайно активно діють на українській території, зокрема таких як «Москва-Крим», «Москва-Севастополь», чи «Дому Москви» в Севастополі, за якими стоїть відомий мер російської столиці ЮрійЛужков, що постійно виступає з публічними територіальними претензіями до України. Чи, може, нове керівництво України не вважає Російську Федерацію іноземною державою?

Що далі?

Якщо Китай буде робити якісь геополітичні ставки у Східній Європі, то радше на Білорусь, ніж на Україну. Бо в Білорусі є справді сильний лідер, здатний у разі потреби жорстко відстоювати інтереси своєї країни, не побоюючись навіть конфронтації з Москвою. Навіщо ж Пекіну мати справу з київським васалами Кремля, коли простіше вирішити питання щодо України із сюзеренами в Росії? Несамостійні лідери нецікаві нікому, крім своїх сюзеренів.

Тому китайські мандри лідера Партії регіонів (формально неформального) засвідчують не стільки «позаблоковість» і «багатовекторність» України, скільки її дедалі більшу геополітичну «орієнталізацію», шлях у напрямку, що визначається гаслом «Геть від Європи! Геть від Заходу!».

Що ж стосується заяв на кшталт «Європа нас не хоче!», де голоси регіоналів і певної частин «виїзної» (на той таки Захід) української ліберальної інтелігенції дивовижним чином зливаються у потужний хор, то тут спочатку треба прибрати пам'ятники тоталітарних катів (за двадцять майже років незалежності!) з вулиць і майданів українських міст і сіл, а тоді вже розводитися про правильну чи неправильну поведінку Європи, бодай трохи наблизившись до рівня політичної культури Албанії чи Боснії, де сьогодні жодного Леніна та Сталіна не побачиш…

Ігор Лосєв