Націоналізм. Наукова розвідка.

Точка зору

Дещо про націоналізм. Теорія і практика./Урок ідеології/

Михайло Труфан

Проблема націоналізму та його теоретичних засад лежить в площині тих дослідницьких питань, якими цікавляться представники всіх гілок соціально-гуманітарних наук. А крім того, він є "фішкою" і для політичних партій та їх лідерів, оскільки, раз попри раз його гасла і ідеологічні конструкції використовують представники політичних сил щоб перемогти на виборах. Спробуємо розібратись з чим це пов'язано.

Насамперед, це пов’язано з впливом цього феномену на поведінку самої людини в суспільстві та на розвиток суспільства в цілому. І справді, ні одна людина, яка народилась у світі не може бути позанаціональною. З моменту свого народження людина стає частинкою спільноти, певного етносу, національного співтовариства, що відрізняється від інших етносів не лише мовою спілкування, а й певними генно-психологічними особливостями.

“Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані тим паче прийняти. Кілька перевертнів залюбки відмовилися від неї, ті ж, хто залишився, не вагаються, лишатися їм чи ні. Це - стан, до якого вони приноровилися, і нехай він тисячу разів їм зашкодить - вони й гадки не матимуть відректися від нього <...> Батьківщину - землю твоїх батьків, - не вибирають, як не вибирають батька й матір.” [Шарль Моррас. “Повернення до живих речей”].

Такі ж процеси відбуваються у колективній свідомості після народження певного етносу. Точніше, після усвідомлення себе певною окремою суспільною одиницею – нацією.

Формування такої “відмінної” свідомості – процес довготривалий, пов’язаний з історичними традиціями, національним характером етносу, з діяльністю його провідників, роллю та місця етносу в цивілізаційному розвитку людства. Все це заразом можна охарактеризувати як феноменом націоналізму.

Саме тому націоналізм як явище, впливає на розвиток не лише світогляду людини, світосприйняття певного етносу, а й розвитку суспільства в цілому.

Якщо ми спробуємо виявити суть націоналізму, то дійдемо висновку, що, головним чином, він заснований на парадоксі.?! Природу цього парадокса можна прояснити, якщо пригадаємо епізод з історії комунізму, який став предметом тривалих дискусій. Марксизм твердив, що в Західній Європі, де капіталізм уже досягнув стадії повної зрілості, він, марксизм, неодмінно здобуде перемогу; насправді ж він переміг у Росії та Китаї, де капіталізм або тільки зароджувався, або й взагалі був практично незнаний. Той факт, що марксизм, який претендує бути науковою теорією і відтак буцімто здатний передбачити неминучі, економічно обґрунтовані наслідки, запанував тільки у тих країнах, які якнайменше відповідають визначенням його теорії - в Росії і Китаї, - говорить нам про марксистську ідеологію багато такого, що вона сама воліє приховати. Зокрема, цей факт свідчить про те, що важливим у цій ідеології є не її науковий характер, а спроможність надихати на політичну дію. Щось схоже маємо також у випадку націоналізму: спочатку він репрезентує себе як політичну та історичну свідомість нації, згодом починає винаходити нації, від імені яких і діє. Щодо сучасного націоналізму, слід відзначити таку його особливість: він починає з політики і лише потім вигадує проблему національної культури. Отже, можна зробити висновок, що існує націоналізм без націй, існують прагнення, яким бракує реальних підстав.

Поняття націоналізму, його сутність та зміст.

Насамперед, звернемось до тлумачення поняття “націоналізм”. Від латинського – “націо” – племя, що дає можливість зробити висновок, що націоналізм в загальному - це явище соціальне, загальнокультурне. З виникненням націй формується і націоналізм – як певна етнічно-політична реальність і як направленість розвитку такого етнооформленого соціуму. Можна сказати, що націоналізм – важливий вектор для цивілізаційного розвитку людства.

Теоретично націоналізм є одним з напрямків розвитку світової культури, одним із шляхів людської цивілізації. А оскільки майбутнє завжди турбувала людство, націоналізм, як суспільно-політична дійсність та певна модель подальшого розвитку соціуму, має важливе значення, а тому і значне коло прихильників.

Розмаїття тих політичних явищ, які завше об'єднують під назвою “націоналізм” вказує на багатозначність цього терміна, який сьогодні широко застосовують у політичному та науковому мовленні.

З сучасних спеціалістів в області національних відносин слід відмітити Ернеста Гелнера (Ernest Gellner). В своїй фундаментальній праці “Нація та націоналізм” він виклав оригінальний погляд на утворення націй (в розумінні держав) та націоналізм як явище.

“Націоналізм — це політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися – пише автор, і узагальнює: - “отже, націоналізм — це теорія політичної легітимності, згідно з якою етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти (можливість цього просто виключається самим принципом).” 1.

Особливо важливим, на наш погляд є те, що в його науковій роботі розкрито механізми взаємодії націоналізму та культури. Однак Е. Гелнер сконцентровує свою увагу тільки на державних та європейських націоналізмах, які мають всеохоплюючий соціальний характер, але залишає поза сферою свого дослідження проблеми локального і азійського націоналізму, що останнім часом набув дещо іншого забарвлення – радикально-терористичного. Його головне наукове резюме можна сформулювати так: націоналізм творить нації, не може існувати без держави та є політичним принципом.

Така позиція принципово одна з провідних в світовій науці. Її дотримується відомий російський етнолог В.А. Тишков2, вона узгоджується і з дослідженням Б. Андерсона 3, а також працями Е. Хобсбаума, Ю.Хебермаса і Т. Реджера,.4

Так, на думку Б. Андерсона причиною національної ідентифікації європейських народів в кінці ХІХ ст. стала “філологічно-лексикографічна революція й піднесення внутрішньоєвропейських національних рухів, самих по собі продуктів не лише капіталізму, але й елефантіазу династичних держав, що творили все більші культурні, а отже й політичні проблеми для багатьох династичних правителів <...>. Оскільки всі династичні правителі середини століття певною мірою використовували народну мову як державну , а також завдяки стрімко зростаючому в усій Європі престижу національної ідеї, в середовищі євро-середземноморських монархій стала проявлятися помітна тенденція обережного просування в напрямку принадної національної ідентифікації”.

Ще важливіше значення приділяв питанню тяглості національної ідентифікації Йоган Г. Гердер - “Тут природа з'єднала ще одну ланку: народ передає свій духовний набуток іншому народові. Так у великому поступі націй набувають вищого рівня мистецтва, науки, культура і мова – це найкращий спосіб удосконалення їх, який вибрала природа”. 5

Значно важливим елементом теорії “цівілізаційного” походження націоналізму є національне самоусвідомлення представників нації. Тобто національна самоідентифікація особи - рівень психологічний. “Націоналізм, свідомий своєї ролі, дотримується правила, що порядний громадянин підкоряє свої почуття, інтереси та схильності добру Батьківщини. Він знає, що Батьківщина - це абсолютна умова його власного благополуччя й благополуччя його співвітчизників. Будь-яку особисту вигоду, що завдає шкоди Батьківщині, він сприймає як вигоду хибну. Будь-яку політичну проблему, вирішену без урахування інтересів Батьківщини, він вважає не цілком вирішеною проблемою. Отже, націоналізм зводить усі питання, що постають перед ним, до спільного знаменника, який є не що інше, як інтереси нації”.6

Другий підхід до походження націоналізму — історичний, підтримується, головним чином, зарубіжними (Е. Смітом, С.В. Лурье)7, а також деякими вітчизняними вченими. Між прихильниками цього підходу та Е. Гелнером наявні принципові разбіжності: на противагу Е. Гелнеру, прибічники історичного підходу признають закономірність винекнення та причинну обумовленість такого явища як націоналізм.

“Націоналізм не тільки властивий певній добі європейської історії, а й постійно проявляється в особливих історичних обставинах. Отже, націоналізму притаманний глибинний “історичний” характер: він розглядає світ як результат взаємодії різних спільнот”8.

Характер та історія кожної нації унікальні, кожна з них має специфічні джерела походження й власні шляхи розвитку. Саме історики обґрунтували "тезу про “історичність” націоналістичного руху і тепер ця теза нас не дивує, саме вони виділили спільні елементи в ранньому європейському націоналізмі й створили історіографію епохи романтизму. Мішле, Берк, Мюллер, Карамзін, Палацький й багато інших заклали моральні й інтелектуальні підвалини націоналізму, що виник у кожній зі спільнот, представлених даними істориками.

Разом з філологами історики логічно пояснюють й обґрунтовують честолюбні домагання своїх націй. Вони вважали, що націоналізм веде до різноманітних негативних наслідків, спектр яких коливається від абсурдної соціальної й культурної політики до тоталітарного терору й загальної дестабілізації. Таке ставлення до націоналізму зумовлювалося численними загальноприйнятими припущеннями про природу цього феномена. В основному історики розглядали націоналізм як доктрину, принцип чи доказ; за незначними винятками уяву майже всіх істориків більшою мірою збуджував саме націоналізм , а не нація.

Лише для марксистських істориків їхній спадок щодо цієї проблеми в основних рисах ясний: нації - це спільноти, засновані на мовній і природній спільності. Як каже Енгельс: треба підтримати великі чи “провідні нації, які пішли далеко вперед по шляху капіталізму, у їхньому протистоянні таким абсолютистським реакційним державам, як царська Росія, або малим, відсталим націям, як серби чи чехи; робітничий клас ніщо не прив'язує до його вітчизни, тому він перш за все мусить спрямовувати свою боротьбу проти власної національної буржуазії; націоналізм соціалісти можуть підтримувати тільки у тому випадку, коли він прискорює повалення феодалізму або, як в Ірландії знищує домінування буржуазії.

Ленін був готовим визнати, що в Східній Європі націоналізм дійсно широко розповсюджений і що він має з ним боротися. Одначе завершеного вигляду марксистській оцінці націоналізму надали Карл Реннер і Отто Бауер.

А ось як характеризує поняття націоналізму Юджин Каменка в своїй монографії “Політичний націоналізм: еволюція ідеї”.

“Націоналізм є надзвичайно складне і важке для визначення явище; воно заводить у глухий кут тих професорів, які вважають, що курс лекцій слід розпочинати з дефініції предмета цього курсу. Націоналізм може бути і був демократичний або авторитарний, спрямований у майбутнє чи орієнтований у минуле, соціалістичний або реакційний. Як концептуальна модель це поняття часто видається історикові або політологові вкрай туманним: з одного боку, воно наче асоціюється з патріотизмом або національною свідомістю, з другого – з фашизмом та анти індивідуалізмом. Проте історія сучасної Європи та й загалом історія ХХ сторіччя буде викривлена, якщо виключити з неї концепцію націоналізму. Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати в зв’язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, яка й стала його символом. Однак це не означає, що піднесення політичного націоналізму як сучасного явища не мало своїх передумов. Нації виникли, як правило, маючи своїм осердям централізовану державу. Мова, територія, віра, економічні зв’язки, політична влада і расове походження, - всі ці чинники справили вплив і залишили свій слід; проте жоден із них не можна вважати вирішальним. Думка, що ідейні переконання визначаються “кров’ю” і що “раса” не піддається впливу навколишнього середовища, є хибна. Все вищесказане, включаючи твердження, що націоналізм, як загальне явище, яке має велику вагу в сучасному світі, можна найкраще зрозуміти у його відношенні до ідей політичного, соціального та економічного поступу, породжених Французькою і Промисловою революціями, - все це аж ніяк не означає, що суть чи значення націоналізму можна вичерпно пояснити в такий спосіб.”9.

Продовжує його думку і німецький історик Петер Альтер: - “Націоналізм є політичною силою, яка визначала особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму. Сучасний націоналізм виник наприкінці XVIII століття у Західній Європі та у Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та на весь світ. У XX столітті націоналізм досяг незрівнянного успіху, стрибками нарощуючи свою роль в Європі напередодні та після Першої світової війни, а потім а Азії та Африці переважно після Другої світової війни. У міжвоєнний період та під час Другої світової війни націоналізм став синонімом нетерпимості, нелюдяності й насильства. Під гаслом націоналізму вели війни та чинили страхітливі злочини”. Щодо визначення поняття “націоналізму” історик стверджує: - “Розмаїття тих політичних явищ, які об'єднують під назвою “націоналізм”, вказує на багатозначність цього терміна <...>. Отож націоналізм, що його настільки різні течії можуть так легко використовувати як своє гасло та виправдання, очевидно, приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та “національних” різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Мабуть, тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що позначає чи має позначати в тому чи тому випадку цей термін. Але поки що сказане вище уможливлює тільки один висновок: націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б, мабуть, правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово “націоналізм” в однині.” 10.

Аналіз літератури дозволяє зробити такий висновок. Основна частина дослідників концентрує увагу на проблемі трансформації націоналізму та засобах його самореалізації, якими, на думку більшості вчених, є міфотворчість та псевдо конструювання об’єктивної реальності самими суб’єктами національних (читай політичних) відносин. Тобто перетворення культури реальності в ірреальну культуру; визнання такої уявної реальності новою, ніби-то гармонійною стадією розвитку сучасної цивілізації. Такої думки, головним чином, крім Е. Гелнера дотримуються психоаналітики школи Карла Густава Юнга та російський вчений В. Йорданский11.

Особливу наукову цінність та актуальність мають праці самого К.Г. Юнга12, так як в них разкрито механізми впливу на етноси проповідників націоналістичних поглядів та лідерів націоналістичних рухів, котрі використовують підсвідомі* можливості колективної психіки, а також показують історичні, міфологічні та тотемічні корені націоналізму. Фактологічною базою дослідження відомого психоаналітика стали події, що відбувалися в фашистській Німеччнині.

Необхідно відмітити, що проблема націоналізму займає видне місце і в дослідженнях російських вчених. Вона знайшла своє відображення в працях відомого філософа кінця XIX — початку ХХ ст. Н.А. Бердяєва.13 Його праці — публіцистичний досвід осмислення національної ідентичності, національного “Я” крізь призму історії та розвитку культури Росії, де одним з найголовніших чинників її формування слугувала культурна традиція України-Руси. Крім того, в своїй праці “Русская идея” філософ намагається пояснити феномен національного самоототожнення у прикордонних націй (на прикладі євразійсько-російської нації куди віднесено і “малоросів”).

Опосередковано проблема націоналізму знайшла своє відбраження в фундаментальних працях Л.Н. Гумілєва14. Особливої уваги заслуговує принцип компліментарності, який, за Л.Н. Гумілєвим, визначає взаємовідносини між етносами. Крім того, вчений пояснює природну, а відповідно, підсвідому, основу взаємодії між ними. В такому ракурсі дослідження російського історика та культуролога перекликаються з роздумами К.Г. Юнга про архетипи, колективну підсвідому історичну память.

Оригінальні та цікаві наукові судження висловлюють в своїх дослідженнях сучасні російські науковці П. Сорокін, Г. Померанц, А. Цюрупа, Л. Йоніна, в працях яких увагу сконцентровано на проблемі “самітності” етнокультур, їх відчуження і так званої ксенофобії.

В їх дослідженнях висвітлюється проблеми націоналізму в момент зіштовхування різних етнічних традицій.

Всі ці наукові дослідження показують, що в поглядах на проблему націоналізму мають місце принципові розходження між зарубіжними та вітчизняними дослідниками. Якщо зарубіжні автори розглядають націю та національне самовизначення як явище другорядне, що не відіграє головну роль при формуванні у окремої людини і соціуму націоналістичного чи інтернаціоналістичного світогляду, то вітчизняні вчені проблему “рідних” традицій та національної культури, ідентичності нації, самовизначення нації сприймають як визначальну.

На кінець, для дослідження проблеми змісту націоналізму цінність має фактичний матеріал, викладений в ряді оригінальних джерел: щоденників одного з лідерів німецького фашизму Й. Гебельса, які дають змогу проаналізувати взаємодію окремої особистості та націоналізм, показати частину “інструментарію” діячів націоналістичної організації для досягнення їх цілей; праці Й.В. Сталіна про національне питання, в яких прослідковується протиречива точка зору Радянської держави по відношенню до діяльності національних та націоналістичних організацій; документи націоналістичного підпілля західної України та сучасних націоналістичних організацій України, як правило, листівки та програмові документи.

Тепер щодо суті націоналізму. Найбільш ймовірним його наповненням можна вважати ідеологію. Тобто націоналізм за своєю суттю є різновидом ідеології. “Ідеологія – це внутрішньо логічна, узгоджена система філософських, політичних, правових, етичних, естетичних соціальних поглядів, визнаних великою кількістю людей. Рівень розвиненості ідеології визначається багатством явищ, що підпадають під її аналіз, та відсутністю суперечностей в її логічній побудові.”15

Ототожнювання націоналізму з ідеологією можна знайти і у зарубіжних вчених. “Поряд із соціалізмом він (націоналізм- авт) став однією з двох найважливіших ідейних течій XIX століття” (Фрідріх Майнеке). Крім того, націоналізм як державницька ідеологія, після досягнення своєї мети – незалежної національної держави, “...перетворюється згодом на майстерний механізм управління країною, яку переконали шляхом націоналістичної риторики у тому, що однорідність для держави вкрай важлива, хоч вона її фактично не має.”

Тобто трансформація націоналізму - з поривань патріотизму нації до досягнення своєї політичної незалежності, не перериває існування самого ідеологічного спрямування націоналізму. Він продовжує існувати і в умовах національної держави оскільки, “...боротьба ще не завершилася, а лише увійшла у нову фазу. Ідея, що політика - це боротьба, є першорядною у спадщині націоналізму, адже для націоналіста боротьба - те саме, що ощадливість для пуританина, тобто щось таке, що має сенс причинне зумовленої дії, але фактично підсумовує усю повноту розуміння життя. До того ж, як повелося, завжди знайдуться простакуваті націоналісти, пройняті вірою в те, що геть усі проблеми породжуються фактом пригнобленості нації”. 16.

Стосовно ідеологічних стержнів націоналізму можна зупинитись на кількох дослідниках цієї проблеми. Зокрема Е.Сміт, як один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту “доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

1-людство природним чином поділяється на нації;

2-кожна нація має свій самобутній характер;

3-джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4-задля свободи і само здійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5-нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6-відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7-найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Націоналізм, в розумінні Е.Сміта - це візія майбутнього, яка повертає людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив`язуванням, у ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній зв`язок людини з природою та зі своїми ближніми. І це визначення є, як на мене, досить актуальна для сучасного українського націоналізму, який ми повніше розглянемо у наступному розділі.

Інший відомий західний теоретик Е.Гелнер стверджував, що перехід від аграрного до індустріального суспільства, а тепер вже й до інформаційного, має бути добою націоналізму – періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони перетворюються так, щоб задовільнити націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. Оскільки уряди неохоче віддають територію – позаяк зміна якоїсь культури дуже часто є найважчим досвідом, і більше того, оскільки існують конкуруючі культури, що борються за душі людей, так само, як ворожі центри політичної влади, які намагаються підкупити людей і захопити території, то з цього безпосередньо випливає, що цей перехідний період має бути шаленим і сповненим конфліктів. Реальні історичні факти повністю підтверджують це припущення.

Звичайно, це лише кілька думок щодо суті і ролі націоналізму. Є ще фундаментальні дослідження таких науковців, як Е.Гобсбаум, Д.Пламенац, Д.Армстронг, А.Валіцький та багато інших, праці яких потребують прискіпливішого вивчення.

Взагалі, на Заході сьогодні переважає, головним чином, негативний образ націоналізму. Внаслідок двох світових воєн та жахів нацизму він багато чого втратив від попередньої привабливості. У більш благополучних англосаксонських країнах, де не було особливої потреби наголошувати на доктрині самовизначення пригнобленого люду, панівну довготривалу тенденцію становить консолідація й економічність. Оскільки націоналізм вважається руйнівним щодо існуючих соціальних структур і політичних устроїв, то до нього ставляться зі зростаючою підозріливістю. Послабшала навіть початкова хвиля на підтримку антиколоніального націоналізму нових держав Африки й Азії. Попередні демократичні режими цих держав були повалені й змінені військовими або президентськими диктатурами, і початкове співчуття до зусиль безправних кольорових народів скинути колоніальне панування охолонуло. Саме тому “...у Європі націоналізм ганять стільки, скільки практикують, тому що у патових ситуаціях холодної війни його вважають нереалістичним і застарілим – та політично небезпечним. Усе те, що спокійно засвідчує його тривалу привабливість – це його вплив на велику кількість людей”17 .

Формула, яку я вважаю найпереконливішою у тому що націоналізм є ідеологією полягає у наступному твердженні - націоналізм забезпечує нам порятунок від тривіальності, рутинності, застою.

Діалектика цього питання полягає в тому, що приховано чи відкрито люди, які страждають від соціальних зрушень, ставлять перед собою питання: що з нами відбувається? Відповідь націоналіста чітка: наша нація боролася, щоб народитися; тепер вона обстоює незалежність супроти своїх ворогів. Ця відповідь ніколи не охоплює усієї правди, іноді вона абсолютно нічого спільного з правдою не має. Втім, це байдуже. Для нинішніх націоналістів їхня боротьба шляхетна, вона сповнює страждання гідністю, вказує людині обнадійливий напрям, у якому їй слід, за націоналістичною ідеологією, докладати зусиль...

Націоналізм є винаходом європейським. Це новий спосіб розуміння політики. Та на відміну від численних філософських підходів, цей новий погляд на речі і суспільство був та залишається могутнім знаряддям політичних змін. Його легко пояснити простому людові, і він, далебі, став світоглядом, якому багато хто присвятив своє життям.

Націоналізм - це ідеологічна ріка, підживлювана численними струмками, яка тече в майбутнє цивілізації. Ці струмки – це нові й нові інтерпритації національних почуттів, це емоції етносу, якщо хочете – це фанатичні поривання національного архетипу в колективній підсвідомості, роздмухувані таємничістю споконвічних традицій, вірувань і тотемів. Це не просто віра в краще майбутнє свого народу, своєї нації - це віра в ідеал такого майбутнього...

Ми можемо просунутися далі у роз'ясненні зв'язку між філософією націоналізму і фанатизмом взагалі, якщо поглянемо на ключовий момент, який не зрідка вражав уяву тих, хто вивчав XVIII та ХІХ сторіччя. Ось цей ключовий момент: філософи тієї пори надто сильно переймалися освітою. Особливо її “онародненням” і загальнодоступністю.

Вони писали про неї книжки й плекали надію, що освіта усуне політичні недуги і соціальні несправедливості цього світу. Існує щонайзагальніший аргумент (одна з його версій переконливо розгорнута Берком у “Роздумах про революцію у Франції”), який стверджує, що коли людина помилково приймає освіту за політику, то вона, мабуть, стає фанатиком. А оскільки тогочасна освіта була спрямована до народу вона й сприяло його “націоналізації”, піднімала на поверхню свідомості питання етнічної самоідентифікації, спрямовувала до пошуку своїх етнічних братів, відроджувала призабуті традиції свого “автохтонного” першоплемені і кликала до боротьби. Цей аргумент розрізняє політику й філософію, а цей національний фанатизм пробуджує до життя націоналізм дієвий, або посилаючись на українську традицію – чинний.

Розпочавшись у Франції націоналізм, як новий спосіб суспільного устрою, перекинувся на Англію, Німеччину, Австро-Угорщину, прокотився уже в ХХ столітті Азією, Африкою, Латинською Америкою і накінець - “постсоціалістичним простором”. Коло замкнулося, національна ідея восторжествувала – нації стали державами. Але боротьба ще не закінчена. В цьому суть “вічності” націоналізму як ідеології.

Ми навіть можемо піти далі. Націоналіст домагається значних переваг для своєї нації, але його домагання неминуче нереалістичні. Тому націоналісти схильні до різкого чергування закоханого споглядання ідеальних чеснот своїх співвітчизників та ненависті, викликаної їхньою реальною поведінкою. Фіхте демонструє саме цей тип почергових змін.

Якщо потрібно пояснити сьогоденний пригноблений стан нації, то необхідним постулатом націоналістичної думки стає те, що головною характеристикою чужинців, окрім злобливості, є надмірна підступність. Пом'якшену форму цієї версії подій віднаходимо у поширеному серед британців погляді, що в міжнародних стосунках агресор зазвичай виграє перший раунд і завжди програє останній. А на наших теренах – одвічна боротьба з “старшим братом” є вічно живою темою сучасного націоналізму.

І все ж, головною першопричиною покликання до життя націоналізму, як вияву дії, є порушення націоналістичного принципу, до якої національне почуття особливо чутливе: коли правителі політичного утворення належать до іншої нації, ніж більшість керованих ними людей - де для націоналістів становить особливо грубе порушення політичної справедливості. Це може трапитись як шляхом включення національної території до обширів імперії, так і внаслідок локальної переваги іншонаціональної групи. Таке можна передбачити у майбутньому України, якщо її президентом оберуть справді проросійського лідера. Тоді, особливо на Заході „розацвіте” націоналістична ідеологія...

Ліберальний історик Актон написав своє відоме дослідження, присвячене національній проблемі. 1862 року такому тонкому спостерігачеві, як Актон, уже було ясно, що національний рух не є союзником лібералізму: навпаки - він його відвертий супротивник. Він визнав, що за своїм характером цей рух водночас і революційний, і деспотичний; він звернув увагу на його виняткову мінливість.

У XX сторіччі принцип національної державності стали називати принципом національного самовизначення. Він одержав таку широку підтримку лібералів, що став улюбленою панацеєю Вудро Вільсона і був сприйнятий (правда, з меншим ентузіазмом і не з такою одностайністю) його союзниками; тож разом вони 1919 року перекроїли карту Європи. Австро-Угорська імперія розпалася, на її місці виникли незалежні національні держави, такі як Австрія, Чехословаччина, Угорщина та Сербія, що територіальне розширилась і стала Югославією. Населення кожної з цих держав значною мірою складалося з національних меншин - в середньому їх було приблизно 30% від загальної кількості.

Парадоксальність нової ситуації полягала в тому, що політичне рішення, яке мало б задовольнити сподівання менших національностей, насправді створило нестерпні умови для мільйонів людей: для них виявилося куди важче жити як меншість у державі, керованій націоналістами, аніж бути одним із багатьох народів, якими правила багатонаціональна імперія - хай навіть ця імперія мала деспотичні нахили. Східна Європа залишилася епіцентром політичної нестабільності.

Теперішня позиція лібералів зумовлена тим, що явище агресивності стало в центрі уваги ліберальної думки. Загрозу миру у XX сторіччі стали вбачати в агресивності, яку породив націоналізм. Отож ліберали очолили тих політологів, які проголошували, що тепер, коли у військових з'явилася потужна зброя, національний суверенітет став не просто анахронізмом, а небезпечним анахронізмом. Спочатку вони покладали свої надії на Лігу Націй, потім на Організацію Об'єднаних Націй, що, здавалося, мали набути ваги як виразники всесвітньої громадської думки. Але націоналізм “вистояв”, перетворившись, як наприклад в Україні, на національну демократію.

Те ж саме спостерігаємо у колишньому “соцтаборі”. Східний “соціалістичний” економічний блок, який після 1943 року був створений за велінням Сталіна, розвалився під тиском націоналістичних тенденцій, які мають вагу в Польщі, Румунії та інших країнах блоку. А Китай і Росія розсварилися через розбіжності, певна річ, суте націоналістичного характеру, хоча сварку цю пояснювали розходженнями у тлумаченні ортодоксальних марксистських догм.

Для комуністичного ідеолога головна трудність полягає у тому щоб пояснити все, що потрапляє в його поле зору, з допомогою концептуальних засобів марксизму. Значною мірою він може полегшити собі цю справу, оцінюючи те чи те явище як добре або погане; якщо воно добре, його слід пов'язати з “пролетаріатом”, якщо погане - з буржуазією. Позаяк політична лінія може змінюватися час від часу, то й оцінки можна змінювати на протилежні.

Ідеолог схожий на торгівця, змушеного торгувати лиш одним-єдиним товаром; усе, що він каже, викликає підозру, бо ми знаємо, що для нього деякі постулати наперед дані і не потребують підтвердження доказами. Ось чому, коли внаслідок ідеологічних розбіжностей між дуже кваліфікованими ідеологами виникає суперечка щодо суті націоналізму, їхні докази завжди значно відрізнятимуться від тих, якими послуговуються автори академічних трактатів. Зв'язок між націоналізмом і буржуазією, про який твердять марксисти, є гаданий, це щось на зразок наукової гіпотези; але ми знаємо, що для марксистів його існування забезпечене логікою їхньої ідеології.

Якщо ми спробуємо виявити суть націоналізму, то дійдемо висновку, що, головним чином, він заснований на парадоксі.?! Природу цього парадокса можна прояснити, якщо пригадаємо епізод з історії комунізму, який став предметом тривалих дискусій. Марксизм твердив, що в Західній Європі, де капіталізм уже досягнув стадії повної зрілості, він, марксизм, неодмінно здобуде перемогу; насправді ж він переміг у Росії та Китаї, де капіталізм або тільки зароджувався, або й взагалі був практично незнаний. Той факт, що марксизм, який претендує бути науковою теорією і відтак буцімто здатний передбачити неминучі, економічно обґрунтовані наслідки, запанував тільки у тих країнах, які якнайменше відповідають визначенням його теорії - в Росії і Китаї, - говорить нам про марксистську ідеологію багато такого, що вона сама воліє приховати. Зокрема, цей факт свідчить про те, що важливим у цій ідеології є не її науковий характер, а спроможність надихати на політичну дію. Щось схоже маємо також у випадку націоналізму: “...спочатку він репрезентує себе як політичну та історичну свідомість нації, згодом починає винаходити нації, від імені яких і діє. Щодо сучасного націоналізму, слід відзначити таку його особливість: він починає з політики і лише потім вигадує проблему національної культури. Ми виявили, що існує націоналізм без націй, існують прагнення, яким бракує реальних підстав”19.

Зрозуміло, що без націоналізму неможливо уявити собі історію Європи XIX століття від Великої французької революції і Наполеона до початку Першої світової війни. У XX столітті націоналізм неодноразово і успішно доводив свої можливості у змаганні з лібералізмом і комунізмом. Очевидно також, що коли комуністична доктрина перемагала інші, вона завдячувала своїм успіхом саме націоналізмові, у якого запозичувала принаймні деякі з його принципів, не кажучи вже про ті випадки, коли комунізм сам ставав національним, по суті, націоналістичним. Нарешті, навряд чи треба окремо доводити, що і в сучасному світі націоналізм залишається однією з наймогутніших політичних ідеологій.

Отже, навіть споконвічна боротьба значних ідеологій “капіталізм-комунізм”, включала в себе також третій елемент-націоналізм. Хоча і сам Маркс, і більшість його послідовників вбачали в націоналізмі лише відображення егоїстичних економічних інтересів буржуазії і не визнавали його “третьою стороною”. Але реально націоналізм таки був активною силою на історичному полі бою, де марксизм зустрівся з капіталізмом.

“ Націоналізм став реакцією на панування розвинутих капіталістичних держав Заходу і одночасно - критикою ідеології вільної торгівлі, отже, у цій якості він був союзником соціалізму. Одночасно він діяв як альтернатива не тільки класичному, “космополітичному” капіталізмові, але також і марксизмові. Як суперник соціалізму, він сприяв процесові формування окремих національних спільнот з їхніми власними економічними і політичними інтересами - спільнот, які, зрозуміло, включали в себе і робітників. Але цим він протиставляв себе зусиллям соціалістів, спрямованим на побудову єдності робітників поза національними кордонами. Тоді як марксисти принципово вважали будь-яку державу інструментом класового панування і проповідували ідею її відмирання, націоналісти поклали в основу світогляду саме принцип побудови національної держави”20.

Можна було б і далі розкривати сутність такого явища як націоналізм, у взаємозв’язку з іншими соціально-політичними явищами, але це не входить в предмет даного дослідження. Тут лиш зупинемось на окремих аспектах взаємопов’язаності націоналізму з культурою взагалі.

Одним з тлумачень націоналізму як культурної традиції будь-якої держави сучасної цивілізації, що входить в перелік цінностей і пріоритетів окремого соціума, є національний патріотизм. Останнє поняття повязано з внутрішньою етнічною компліментарністю. “…Нельзя любить народ, не уважая его предков”, — стверджував Л.Н. Гумілєв. Патріотизм — мілітарна охорона, сила, що об’єднює людство в етнічні групи. Але це позитивне соціальне утворення перетворюється в націоналізм під впливом факторів (економічних, політичних, культурних), які інколи руйнують спокійне буття нації. Якщо в суспільстві переважають націоналістичні агресивні тенденції, то суть національного патріотизму деформується, він стає ще одним інструментом шовінізму з новим обличчям.

Існує декілька пояснень існування цієї проблеми. Так, Э. Ренан вказував: “Проблема вибору своєї приналежності (національної та державної) особливо гостра для етносів, які проживають на територіях інших етносів, або в значній близкості від них. І тільки їх самих можна спитати, ким вони себе вважають і з ким хочуть бути”. Виникає проблема національної ідентичності, під якою ми розуміємо ототожнення себя с якимось народом, прийняття його традицій та цінностей, внутрішнього світу. “Без національного, — зауважує Р. Абдулатипов, — людини не буває. І немає необхідності його шукати, оскільки національність особи є одна з фундаментальних форм виразу індивідуальності”. Наявність ідентичності в структурі особи свідчить про духовну зрілість людини. Саме національна ідентичність дозволяє цивілізації зберігати культурне різномаїття. “Культура ніколи не була і ніколи не буде відсторонено-людською, вона завжди конкретно-історична, тобто є національна, індивідуально-національна і лише в такій своїй якості наближається до загальнолюдської”. 21.

Національна ідентичність — таке поняття, що дозволяє культурі не знаходитись в опозиції до національних інтересів, як це відбувається в націоналістичних державах, що намагаються підпорядкувати собі культуру, зробити її своїм “політичним дахом”, при чому єдиним. Ідентичність повязана з поняттям національне, а не націоналістичне.

Етнічна ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення), — психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою особою, групою. Цей процес допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і втілювати соціальні норми і моральні цінності. Етнічна ідентифікація може проявлятися в будь-яких формах, що включають в себе різні психологічні механізми та види діяльності, відмінні ступені засвоєння індивідом будь-яких ролей, норм та цінностей. Існує три форми ідентифікації: звичайне емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою; включення себе до окремої номінальної соціальної групи (вікової, національної і т. ін.); зарахування індивідом себе до реальної соціальної групи чи колективу із відчуттям приналежності до них. Головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм та моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу. Але таке засвоєння чи копіювання психологічних процесів не завжди буває загальноприйнятим і раціональним. Тому найбільш ефективною і корисною формою ідентифікації виступає така ідентифікація, що включає в себе колективістські моральні принципи та цінності, вироблені в колективах та засновані на спільній реальній діяльності.

Все ж, між національною ідентичністю та націоналістичним почуттям існує ледь помітна межа, як між патріотизмом та націоналізмом. Саме підміна таких понять призводить до руйнування національного спокою.

Народи, що проживають на так званих “спірних територіях”, або які час від часу попадають під різні культурні традиції, знаходяться в стані культурного шоку, суть якого —“конфлікт двох культур на рівні індивідуальної свідомості”. В такому психолого-культурному стані знаходилось, а відчасти й знаходиться населеня Західної України.

Наслідки переходу протягом ХVІІ - ХХ сторіч території Західної України то під польську, то під московсько-більшовицьку юрисдикцію відбились негативно на суспільній свідомості населення: воно деформувалось в агресивно-націоналістичне. Та це маргінальне населення не досягло внутрішньої рівноваги через розкол всередині самого народу, спричиненого конфліктом в світосприйнятті соціуму трьох культурних традицій: новоруської (східнослов’янської), західноєвропейської та києворуської. Ось тільки один приклад внутрішньоетнічного разколу: частина населення Західної України сповідує православ’я, інша — католицизму в рамках унії. В результаті соціум не в змозі самоідентифікуватися, через що заповнює громадську свідомість агресивним націоналізмом навіть по відношенню до представників своєї ж культури – східних українців.

Подібні трансформації прослідковуються в сучасних суверенних незалежних республіках Балтії, а також в суверенних держутвореннях, сформованих після разпаду Югославії.

Принципово важливо відмітити, що в ХХ сторіччі проблема локальних конфліктів в прикордонних зонах держав особливо загострилась, ціла наша епоха стала часом перерозподілу політично-етнічної карти світу. А відмова від колонізації — наслідком чого є закономірне національне відродження та винекнення нових держав — необхідністю національної ідентифікації.

Таким чином, національна ідентичність — необхідна умова для розвитку культури і суспільства по принципу співпраці з різними культурними соціумами. Націоналізм штучно створює псевдоідентичність, яку нав’язуює окремому індивідуму і суспільству в цілому за допомогою механізмів соціальної трансформації та ідентифікації.

Націоналізм — глобальне, психоідеологічне явище, що захоплює соціум на позасвідомому рівні. Особливо гостро націоналізм проявляє себе як агресивна ідеологія в прикордонних зонах і регіонах зіштовхнення декількох паралельних етнокультур. Пробудженню агресивного націоналізму, а нерідко і етнічного екстримізму* сприяє ізоляція одних народів (етнічно ідентифікованих) іншими, які вимушені співіснувати в межах однієї держави. Від сформованості національної ідентичності залежить духовне здоров’я суспільства і створення грунту для розуміння національної гідності, патриотизму і культурного самовизначення. Викревлення процесу самоідентифікації призводить до деформованого розуміння національної культури. До трансформації соціальної свідомості в бік агресивного націоналізму штовхає свеохоплююча криза сфери буття нації. Реальними ж опонентами націоналізму виступають світові релігії та культура взагалі, а конкурентами на «людські душі” –капіталізм з комунізмом у всіх їхніх різновидах.

Існує думка, особливо у державних ідеологів, на території яких час від часу спалахують міжетнічні конфлікти, що в цілому, націоналізм — патологія суспільної та особистої свідомостві. І якщо він виникає в окремому суспільстві, то для його “лікування” необхідна активізація діяльності всієї людської цивілізації, спрямованої на боротьбу с націоналізмом, насамперед в сферах людської свідомості, філософії та культури. Така думка містить лише частину правди. І вона в тому, що націоналізм – потаємна (невидима) хвороба людської і суспільної психіки, а тому невиліковна.

Таким чином, можна зробити певні висновки та окреслити межі поняття “націоналізм”, враховуючи всі три підходи у його вивчення: історичному, цивілізаційному та психологічному.

Націоналізм — всеохоплюєче явище індивідуально-колективного підсвідомого характеру, що використовує міфологеми для створення нової національної структури, соціум якої конструює та перетворює історію, що веде до знищення держави, хоч і унітарного але поліетнічного характеру.

В той же час націоналізм маніпулює культурою та філософією світосприйняття минулого нації задля збереження етнічної ідентичності та культурної традиції етносу, недопущення повної глобальної соціалізації суспільства.

В чому ж феномен цього явища? На нашу думку в тому, що націоналізм не може бути знищений ніякими глобалізаційними соціально-економічними процесами, оскільки існує у підсвідомості кожного індивідума як сталий стійкий архетип, пов’язаний з глибинною традицією закладеною на генно-психологічному рівні.

Націоналізм, як типове явище має певні види чи форми свого існування. Оскільки єдиної класифікації не існує, розглянемо найбільш популярні серед науковців. Так за своєю цивілізаційністю, націоналізм, що властивий виключно народам із космополітичною й секулярною культурою, якій притаманна міцна віра в прогрес, - набув двох, виразно відмінних форм. Одну форму називають західною, а другу східною.23

Таким чином, націоналізм є реакцією людей, які культурно почуваються скривдженими. Це не реакція, викликана почуттям слабкості чи невлаштованості, а реакція, коли існують певні умови. Націоналізм набирає розквіту там, де є принаймні декілька народів, які щільно поміж собою контактують, та все ж свідомі власної окремішності; ці народи поділяють однакові ідеали й однакові уявлення стосовно прогресу, але деякі з них перебувають, - чи почуваються такими, - у гіршому, ніж інші, становищі, аби цих ідеалів досягти й просунутися вперед. Це не означає його пониження до звичайного різновиду заздрощів. Радше йдеться про те, що його можна віднайти лишень серед народів, які вже є - чи збираються стати - причасниками загальнолюдської культури, цілі якої мають всесвітній характер. Націоналізм обмежується народами, котрі, незважаючи на взаємне суперництво й культурні відмінності, вже належать - або поступово туди втягуються - до родини націй, яка домагається прогресу у майже однакових напрямках.

Справа зі слов'янами, а пізніше з африканцями та азійцями, була зовсім іншою. Поступово втягуючись у чужу їм цивілізацію внаслідок поширення західних ідей і практик, вони повинні були культурно переоснащуватися, трансформуватися. У своїх зусиллях утвердити себе як рівних на теренах не їхнього витвору цивілізації вони мусили, так би мовити, вибудовувати себе заново, створювати власні національні ідентичності. Нема сумніву в тому, що коли націоналізм вперше почав серед них вкорінюватися, то вони вже мали певне почуття ідентичності чи окремішності. Але було також усвідомлення того, що вміння, ідеї та звичаї, набуті від їхніх предків, є неадекватними з огляду на необхідність піднятися до рівня більш передових народів, згідно зі стандартами цивілізації, до якої вони долучалися. Це зробило їхній націоналізм у деяких аспектах глибоко відмінним від націоналізму німців, італійців та інших західних народів.

Отже, ми маємо два різновиди націоналізму. Маємо націоналізм народів, які з певних причин почуваються скривдженими, але які, незважаючи на це, культурно забезпечені таким чином, що це сприяє успіхові й високим здобуткам за мірками загальноприйнятих і швидко поширюваних стандартів; він [націоналізм] першопочатково виникнув саме в їхньому середовищі та в інших культурно споріднених з ними народів. Це - націоналізм німців та італійців минулого століття, націоналізм, який називається західним.

Інший підхід до проблеми типології націоналізму застосував Ентоні Д.Сміт. За його поділом націоналізм буває територіальним і етнічним. Такий підхід ми пропонуємо назвати геоетнічним. Згідно нього “націоналізм, мов хамелеон, прибирає барви навколишнього середовища.

Це означає, що “кожна культура, навіть найменш сформована й розвинена, має певну незамінну “вартість” і може вносити свою частку в загальну скарбницю культурних вартостей людства. націоналізм як ідеологія і символізм легітимує будь-які контури культури, повсюди закликає інтелігенцію перетворювати “низьку” культуру на “високу”, усну культуру на письмову, на літературну традицію, аби зберегти для нащадків її фонд незамінних культурних вартостей. Обрані народи раніше були відзначені своїми божествами; сьогодні вони обрані ідеологією та символізмом, що підносять унікальне та індивідуальне й перетворюють їх на глобальну реальність. Раніше народи були обрані за свої ніби то чесноти; сьогодні вони покликані бути націями з огляду на свої культурні спадщини”24.

Ще одну класифікацію можна застосувати відносно осі співвідношення політика-культура. ЇЇ автором вважають Джона Гатчінса.

“Політичні націоналісти поділяють з культурними антипатію до бюрократичної держави, але вони схильні вбачати в розумі джерело своєї етики. Їхнім ідеалом є політична спільнота освічених громадян, об'єднаних спільними законами і звичаями - на зразок класичного античного полісу. Вони заперечують будь-які з політичних та традиційних прив'язаностей, які перешкоджають здійсненню цього ідеалу; вони дотримуються космополітичної раціоналістичної концепції нації, націленої, зрештою, на вселюдську спільність, що підноситься понад будь-якими культурними відмінностями. Але оскільки світ складається з багатьох політичних спільнот, то політичні націоналісти змушені працювати в межах своєрідних територіальних батьківщин, аби держава в майбутньому втілила ці їхні домагання.

Та хоча конфлікт з традиціоналізмом культурний націоналізм вважає неминучим, усе ж його метою є об'єднання. На противагу політичному націоналізму, який звичайно викорінює традиційний установлений порядок заради модерного раціонально-правового суспільства, культурний націоналізм є рухом за моральне відродження: він прагне заново об'єднати різні аспекти нації - традицію і сучасність, агрокультуру та індустрію, науку і релігію, - мобілізуючи творчу життєву силу нації.

Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати (суспільне життя) на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації різних суспільних груп - щоб спрямовувати їх супроти наявної політичної системи та задля досягнення унітарної цілісності. Одначе для культурних націоналістів, таких як Гердер, держава - це витвір насильства, що містить у собі успадкований потяг до бюрократизації, яку символізує передусім імперіалістична держава: вона прагне нав'язувати живим культурам механічну однотипність”25.

Ще однією кваліфікаційною ознакою, за якою можна прослідкувати різницю між націоналізмами можна вважати конкретизацію ідеї.

“Єдиним підґрунтям націоналізму як такого, єдиною умовою, без якої націоналізм неможливий, є певна ідея; націоналізм - це особливий напрямок чи стиль мислення. Ідея, що становить серцевину націоналізму - ідея “нації”.

Отже, національна ідентичність в її суто сучасному розумінні є ідентичністю, яка полягає в належності до “народу”, найважливішою ознакою якого є те, що його визначають як “націю”. Кожен, хто належить де “народу”, за такої інтерпретації, поділяє його вищі, елітарні якості: це означає, зрештою, що стратифіковану національну популяцію розуміють як однорідну в своїй основі, а розмежування на стани і класи вважають за щось поверхове.

Цей принцип лежить в основі всіх націоналізмів і виправдовує сприймання їх як різних виявів того ж самого загального феномена.

І все ж, націоналізм - найбільш розповсюджена і помітна форма партикуляризму у сучасному світі. Більше того, у порівнянні з тими формами партикуляризму, які він витіснив, це особливо успішна (чи, з іншого погляду, згубна) форма партикуляризму; адже через те, що кожний індивід виводить свою ідентичність з належності до спільноти, відчуття прив'язаності до неї та до її колективних цілей може бути занадто великим. У світі, поділеному на окремі спільноти, національна ідентичність має тенденцію поєднуватися і змішуватися з відчуттям унікальності та тими ознаками, які її складають. Отож ці ознаки (соціальні, політичні, культурні у вузькому сенсі або, інакше, етнічні) набувають значної ваги при формуванні кожного окремого типу націоналізму. Поєднання національності спільноти з її унікальністю є наступним і останнім перетворенням значення “нації”, і його можна вивести з зигзагоподібної моделі семантичної (і прихованої соціальної) зміни.

Існування суверенітету в межах самого народу і визнання фундаментальної рівності різних його верств - що становить сутність сучасної національної ідеї - є, в той же час, основними принципами демократії. Демократія народилася, певною мірою, разом з національністю. Вони обидві нерозривно пов'язані, і жодну не можна повністю осягнути поза цим зв'язком. Націоналізм був формою, в межах якої з'явилась демократія, що містилась у національній ідеї.

Вперше національна ідея у сучасному розумінні з'явилась у XVI столітті в Англії, яка була першою нацією у світі (і єдиною нацією, за винятком Голландії, протягом близько двохсот літ). Індивідуалістичний громадянський націоналізм, який тут з'явився, потім був перенесений в англійські американські колонії. Пізніше він став характерним для США.

Партикулярний націоналізм, що відображає відокремлення значення “нації” як “народу” від значення нації як “еліти” - і звеличення [цього народу] до носія суверенності.”26.

Якщо спобувати типозувати націоналізм за політичною направленістю дії тоді слід згадати розуміння націоналізму Петера Альтера.

“У середині XX сторіччя націоналізм став деструктивною силою. Для європейців націоналізм означав тепер найперше “могутній потяг до панування”, “прагнення поставити свій народ чи свою державу перед усіма, над усіма надати їм вагу коштом інших народів”.27

Після Другої світової війни переважна більшість європейців ототожнювала націоналізм із войовничою агресією, нестерпним прагненням розширити свої володіння та расизмом. націоналізм сприймали як вияв ідеології, що завдавала Європі тяжких страждань.

Негативна оцінка націоналізму після 1945 року, яка недвозначно проглядається в Ґоланча, ще й сьогодні в Європі чималою мірою визначає ставлення до нього. Часто навіть на раніші форми вияву націоналізму ретроспективне накладають моральний вердикт. Зміну ставлення до націоналізму особливо чітко видно в німців, для яких він у повоєнні роки був ґрунтовно дискредитований. Вони спізнали на собі, у що вилився під час Першої світової війни націоналізм німецької імперії і як безмірно перебільшений націоналізм “Третього рейху” з його радикальною політикою народності і раси призвів до зруйнування заснованої щойно 1871 року німецької національної держави.

Зв'язок із Заходом викликає появу націоналізму, що має багато прикмет майбутнього антиколоніального націоналізму XX сторіччя. Реформаторський націоналізм починався з оборонної позиції. Він був спрямований проти економічного контролю ззовні, проти чужого культурного впливу, проти політичної опіки західних держав. Але водночас він орієнтувався на західні взірці, щоб піддати вже сформоване в державу суспільство і його зашкарублі структури широкій політичній та економічній модернізації. Речники реформаторського націоналізму, реформуючи суспільство і змінюючи характер своєї держави, намагалися тим самим зберегти традиційні цінності та норми свого суспільства і незалежність держави.

Інтегральний націоналізм трапляється під різними назвами як тип, протилежний націоналізмові рісорджіменто. Радикальний націоналізм, крайній націоналізм, військовий націоналізм, агресивно-загарбницький націоналізм, похідний націоналізм, правий націоналізм, реакційний націоналізм чи перебільшений націоналізм - всі ці терміни є яскравим свідченням того, що для типології націоналізму у науковому мовному обігу ще не запроваджено обов'язкової номенклатури. Термін “інтегральний націоналізм ”, якому тут, незважаючи на всі сумніви, надано перевагу, увів у вжиток французький письменник Шарль Моррас, один із найвпливовіших духовних батьків цієї форми націоналізму. І все ж, на переконання найбільшої кількості сучасних дослідників проблеми націоналізму, існують наступні види націоналізму.

Громадський націоналізм визначає індивідуальні права як базові для ліберального порядку та локалізує суверенність народу в захисті індивідуальних прав для всих членів політичної спільності, незалежно від етнічного походження чи інших відмінностей. Це -"м'яка" форма націоналізму, яка розвивається в демократичних традиціях незалежно від того чи ці традиції консервативні, чи ліберальні чи соціал-демократичні. Така точка зору допускає прийняти національності та відкидає "генетичне" визначення етнічної належності. Вона - не ксенофобна та наголошує необхідність обмежень та терпимості до меншостей.

Етнічний, менш ліберальний чи неліберальний націоналізм включає різноманітні напрямки, спільним для яких є колективна інтерпретація нації, екзальтація традицій та традиційних інститутів, культивація героїчної міфології минулого та недовіра західним ліберальним цінностям як "чужим" до місцевого етносу. Стверджуючи спільне бажання "народу" як найвищу цінність, така версія націоналізму приводить до авторитарних експериментів. Це - завжди більшість, яка вимагає бути знаною, мати право (чи місію) трактувати колективну волю та провадити таке розуміння до менш "просвітлених" мас. Можна виділити три різновидності такого націоналізму.

Консервативний націоналізм часто асоціюється з християнською демократією та народним традиціоналізмом. Незважаючи на те, що послідовники такого націоналізму формально визначають важливість прав індивідуумів, вони перебільшують роль минулого, вплив церкви, негативний вплив західної масової культури та інститутів. Часто такі групи та партії проповідують до-сучасні цінності, особливо аграрні суспільні зв’язки, та негативну роль фінансового капіталу та індустрії в знищенні примітивних етно- релігійних спільнот.

Консервативні націоналісти хворобливо реагують на лібералізм, який вони зображають бездуховним, роздробленим та механічним. Суверенність народу як цілого превалює над правами окремих осіб.

Основою етноцентричного популізму є співіснування оточеного військовими силами, мовчазного суспільства та виживання репресивних інститутів. Можна говорити про "Бєлградський синдром" популізму та знайти його в Росії [Селестайн Болен, "Колиска російської революції розсадник огиди" (Celestine Bohlen, "Cradle of Russian Revolution a Hotbed of Disgust," New York Times, 22 червня 1993)] чи Румунії.

Етноцентричний популізм не є лівим, чи правим. Він змінює політичні лозунги без жодних хвилювань щодо свого довготермінового впливу. Так само він змінює політику у відповідності до теперішніх вимог силової еліти. Лідери етноцентристського популізму пов’язують себе з екстремістами, кооперують їх в правлячу коаліцію, а потім, коли західний тиск зростає, "розлучаються" з використаними пертнерами, виступаючи раціональним та відповідальним політиком.

Така форма націоналізму включає сильний авторитарний елемент. Вона публічно закликає військову диктатуру приборкати корупцію та "демократичні сили". Такі рухи розглядають минуле, як модель для протиставлення демократичному індивідуалізму. Демократія проголошується засобом роздроблення та гетерогенезу, творцем анархічної держави яка може привести до розпаду суспільного етнічного тіла. Вони поєднують ленінську техніку організації з фашистською технікою масової мобілізації та маніпуляції.

Зверніть увагу на колективне "ми": проблема була загальною; розплата, стверджує міф, мусить бути загальною теж. В такому просторі, риторика номенклатурного виживання зливається з неофашистським курсом ненависті, генеруючи авторитарну ідеологію національного колективізму. Додайте до цього амальгаму ідеалізації сільських цінностей, протиставлених "морально дегенеративній" міській цивілізації. Протиставлення демократії як виключно чужої до містично визначеного національного духу стає частиною молитви для етнічного фундаменталізму. "Я сказав моїм бійцям, що вони роблять точно те, що робили їхні предки та будуть робити їхні нащадки. Я не вірю в демократію тому, що я не вірю в можливість будь-якої групи змінити курс та мету їхніх предків за власним бажанням [Владимир Тисманіну "Фантазії виживання: демократія, націоналізм та міф в посткомуністичній Європі" (Vladimir Tismaneanu, "Fantasies of Salvations: Democracy, Nationalism, and Myth in Post-Communist Europe", Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1998), стор.80].

Ностальгічний етноцентризм та літургічний націоналізм характеризується ідеалом "національної демократії" чи етнократії та спробами реабілітації поміжвоєнних екстремально правих рухів. Найпомітнішою групою такого спрямування є "Рух за Румунію". Автор зауважує подібні рухи в Польші та Сербії, хоча і акцентує увагу на помітних розбіжностях. В чому ці групи сходяться, це - в загальному несприйнятті ліберальних цінностей, індивідуальних прав, нерелігійної освіти та ринкової конкуренції.

Якщо з старими демократіями ми розібрались то в Східній та Центральній Європі ми маємо справу з політичною демагогією. Важливо розрізняти ліберальних та неліберальних демагогів. "[В Україні] антикомунізм допоміг побудувати національну свідомість, яка - не просто етнічна. Якщо Україна успішно еволюціонує в напрямку демократії, ліберальні демагоги - ліберальні націоналістичні демагоги - схоже отримають більшість подяк" 28[Стівен Сестанович "Година демагогії" (Stephen Sestanovich, "The Hour of the Demagogue," National Interest, осінь 1991), стор. 15].

Український націоналізму:

етапи розвитку та сучасність

Роблячи історичний екскурс до початків оформлення вітчизняної націоналістичної ідеології, насамперед, варто зауважити, що український націоналізм на зорі свого становлення запозичив елементи загальної націоналістичної доктрини з Заходу.

Вагомий вплив на зрушення в політичній свідомості українців справили Французька революція, в часи якої широкого поширення набула ідея, яка стала потужним двигуном всіх соціальних перетворень: суб`єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, лібералізму та права, має бути населення країни, самоорганізоване як етнополітична спільнота – нація. Не залишилось осторонь західно-європейських націотворчих процесів і українське суспільство. Перебуваючи під політичним впливом двох імперій: Російської та Австро-Угорської, українські інтелектуали за порівняно незначний строк – від Кирило-Методіївського товариства, з ідеєю об’єднаного слов’янського союзу до 4-го універсалу УНР з проголошенням незалежності України, за неповне півстоліття, пройшли процес “націоналізації”.

Найвидатнішою постаттю українського націоналізму кінця XIX століття став М. Грушевський, харизматичний популістський історик, який своєю творчістю доводив безперервність історичного буття українців і вважав це основою для легітимізації домагань української спільноти у її змаганні з польським та російським націоналізмами. Він очолював українських інтелектуалів від 1894 року. Іншими видатними націоналістами були М. Драгоманов, інтелектуал “поступового” спрямування, та І. Франко - вчений, поет та інтелектуал з соціалістичними тенденціями.

Ці три постаті спочатку перетворили українську суспільно-політичну думку у важливий центр історичних та наукових досліджень, а пізніше - в осередок суспільно-політичного руху, спрямованого на відродження українського народу.

Еволюція українського націоналізму в ХІХ ст. відбувалася під впливом західноєвропейського романтизму, що пізніше став одним з основних передумов українського націоналізму. Європейський позитивізм підштовхнув українство до пошуку етнографічних доказів на підтримку української національної ідеї. З реакцією на кризу просвітянства, що втілилось у т. зв. українське народництво та українофільство на зламі ХІХ-ХХ ст., пов`язаний ідеологічний дебют радикального українського націоналізму. Підтвердженням цього є діяльність “Братства Тарасівців”, програмові засади Революційної Української Партії, Української Народної Партії та ін.

Перетворенню етнічної самосвідомості українців середини ХІХ ст. у самосвідомість національну сприяли також впливи російського та польського націоналізмів. В Росії це, зокрема, виникнення концепції “самодержавство, православ`я, народність”, що, напевно, змусило українську еліту шукати і розробляти український варіант цього формулювання. Щодо Польщі, то постійна боротьба поляків за відновлення своєї держави (повстання 1831, 1863 років), в якій інколи брали участь і українці, стала поштовхом для розробки ідеї українського політичного сепаратизму. В Галичині ж боротьба з самими поляками була прикладом для самоорганізації українців, а також потужним чинником еволюції і оформлення українського націоналізму

Стосовно впливу українського націоналізму на інші політичні течії, то його неважко відшукати в українському консерватизмі, соціалізмі, демократизмі. Впливаючи на кожну з цих течій, вітчизняна націоналістична ідеологія відповідно і сама зазнавала певних впливів з їхнього боку. І тут цікавим моментом є взаємодія українського націоналізму з соціалізмом і комунізмом, - що було не лише українським, а й світовим явищем. Перші заклики до незалежності, як відомо, пролунали від українських радикалів-соціалістів в Галичині (В.Будзиновський, Ю.Бачинський), а у Наддніпрянщині від Миколи Міхновського, який наголошував лише певні елементи соціалізму, та й то в соціальній політиці, поєднуючи його з радикальним націоналізмом. Надалі також відбувались досить вагомі взаємовпливи, а на підтвердження цього можна навести ряд аргументів: перші програмові документи українських націоналістів (РУП, УНП) містили ряд соціалістичних вимог і гасел; - створення Української держави в 1917 р., що є націоналістичним ідеалом, було справою українських соціалістів; - в 1923-1932 рр. український радянський уряд проводив політику українізації; і хоча це було підступно спланованим актом, ряд її заходів за своїм духом були досить близькими до націоналістичних гасел і благотворно відбились на українській культурі; - і, нарешті 1991р.- здобуття незалежності України було результатом адаптації націоналізму частиною комуністичної еліти України.

Важливим моментом і прикладом зовнішніх впливів і внутрішнього розвитку в українському націоналізмі є інтегральний націоналізм 20-30 рр. Його поява була закономірним наслідком поразки національно-визвольних змагань 1917-20 рр. і загальносвітовою тенденцією радикалізації націоналістичних рухів після Першої світової війни. інтегральний націоналізм являє собою низку запозичень з націоналістичних доктрин інших країн з долученням до нього певних традицій української політичної думки. Це стосується як і Дмитра Донцова, так і ідеологів ОУН Миколи Сціборського, Юліяна Вассияна та ін.

Взагалі в українському націоналізмі розрізняються два напрямки: ліберально-демократичний, який може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду історії Галичини та незначного відтинку часу протягом якого тут існувала власна державність; “інтегральний націоналізм”, який має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави у Галичині спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі (Фільц, Невелюк, 1997).

Інтегральний націоналізм зародилася у 20-х рр. XX століття як реакція на поразку змагань за самостійність України. Український інтегральний націоналізм сформувався як духовний фермент молодшого покоління, як протест проти занепаду української державності та пошук нових доріг у повоєнній дійсності. Ядром цього руху стали ветерани української армії. З того часу "поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке зберігає по суті до сьогодні".

Чи не найбільш вагомою причиною виникнення українського інтегрального націоналізму 20-30-х рр. XX століття було нищення національного сталінським тоталітарним режимом. На радянський тоталітаризм український інтегральний націоналізм відповів радикальним націоналістичним рухом. Поряд з "інтегральним націоналізмом", уособленням якого стала Організація українських націоналістів, сформувався "чинний націоналізм" Д.Донцова, корені якого слід шукати в тогочасній мілітаризації Європи. "Чинний націоналізм" Д.Донцова, - пише М.Сосновський, - був, передусім, набором емоційних закликів і не являв собою системи". "З іншого боку, - стверджує Г.Касьянов, -навряд чи ОУН мала б такий успіх і вплив у західноукраїнському суспільстві кінця 1920-1930-х років, коли б психологічний грунт не був підготовлений "донцовським" націоналізмом".

Як рух та ідеологія український "інтегральний націоналізм" копіював європейські праворадикальні тоталітарні рухи першої третини XX ст. І.Лисяк-Рудницький вважав, що "у доктрині націоналізму є відгомін (раціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф.Ніцше, А.Бергсон, Ж.Сорель, Г.Лебон, О.Шпенглер та ін.)".

Наявність інтенсивного націоналістичного руху дозволяє деяким дослідникам (Рудакевич, Гутор, 1998) вичленовувати культуру національно-визвольної боротьби українського народу та віддавати їй належне у становленні суверенної України.

Після еміграції в середині ХХ ст. значної кількості українських націоналістів в Західну Європу і в США розвиток ідеології українського націоналізму мимоволі проходив під впливом політичних концепцій тих країн, де осіла українська еміграція. Взаємодії і взаємовпливам українського націоналізму з націоналізмами інших народів також, сприяло створення Антибільшовицького Блоку Народів, де представники кількох десятків поневолених Радянським Союзом народів поєднали свої зусилля в боротьбі з “Державою - ГУЛАГом”. І в процесі свого співробітництва націоналістичні кола цих народів взаємно впливали один на одного.

В середині ХХ ст. український націоналізм доходить до такого етапу еволюції, коли деякими теоретиками починає поєднуватись з іншими ідеологіями та витворюватись в нові форми, що й виливається в розкол в українському націоналістичному русі (утворення кількох “ОУН”). Але й надалі більшу частину українських націоналістів репрезентує ОУН(б); меншою мірою - ОУН(м). Інші утворення є мало чисельними та інтелектуально слабкими.

Отже, прослідкувавши розвиток ідеології українського націоналізму, зрозуміло, що від початків свого розвитку і до середини ХХ ст. він безупинно взаємодіяв і засвоював елементи націоналістичних концепцій і досвід інших націй. Ці взаємозв`язки дещо припинились в ІІ пол. ХХ ст.

Ще Дмитро Донцов вважав, що одним з важливих аспектів його “чинного націоналізму” є вимога орієнтації на західну культуру й на західні зразки державної і політично-суспільної організації. Крім того, Донцов говорив, щоб українська нація через впливи Заходу не лише засвоювала кращі духовні цінності, але ці впливи мають стати чинниками, за допомогою яких Україна позбудеться російського впливу.

Що ж таке український націоналізм? Якщо відштовхуватися від того, що його протилежністю є космополітизм, то ясно, що в підставу націоналізму як політичної ідеології покладено бажання підпорядкувати всю громадсько-політичну діяльність потребам нації. Не буду тут займатися змістом поняття нація (бо це завело б нас надто далеко - існують же ж десятки дефініцій цього поняття). Але для мене, принаймні, ясно, що популярний зворот "працювати для свого народу" тотожний зворотові "працювати для своєї нації". Працювати для своєї нації в умовах чужинець- кого поневолення - це брати участь у національно-визвольній боротьбі (збройній чи беззбройній, залежно від тактики і кожночасних умов) для утворення власної незалежної держави. Здається, два елементи - національно-визвольна боротьба і незалежна держава - визначають суть українського націоналізму. В донезалежницький період - це боротьба за утворення незалежної держави (переважно збройна). В післянезалежницький (тобто з моменту проголошення незалежної держави) - це боротьба за збереження і зміцнення її незалежности, шляхом демократичних виборів.

Так, всі ті українські громадсько-політичні течії, які вели у будь-якій формі національно-визвольну боротьбу за утворення Української незалежної держави, а тепер виступають за її збереження, захист, зміцнення - це українські націоналісти, і для них визначальною є (хочуть вони цього чи не хочуть - ті різноманітні українські націоналісти) ідея націоналізму.

Якщо ти борешся за незалежну державу, її збереження, її розквіт - ти націоналіст. Шведський, данський, німецький, австрійський, портуґальський, американський, костариканський, чилійський, папуаський чи шріланкійський. Всі ті нації, що мають власні, незалежні національні держави та не хочуть їх втратити, є носіями націоналістичної ідеї. Також курди, уйгури, тибетці, тіморці, бретонці, баски - й інші невільні нації, що борються за власні, хоча б автономні державні утворення - також є носіями націоналістичних ідей.

Виходячи, отже, з теорії та практики дій імперських держав по відношенню до української нації, носіями українського націоналізму треба вважати повну гаму політичних течій - від націонал-комуністів до монархістів, якщо вони були і є за незалежну Українську державу. Бо і винищували їх всіх у минулому саме за український націоналізм. Треба думати, з точки зору окупантів, цілком оправдано.

Так ми приходимо до висновку, що поняття націоналізм вживається в українській політичній дійсності у подвійному розумінні й значенні.

1. Широкому, застосованому в міжнародній практиці.

2. Вузькому - для всіх тих політичних течій, які внесли слово націоналізм до назви своїх організацій, об'єднань - або (що стало популярним в останній час) оголошують про свою діяльність на основі принципів націоналізму.

До дуже курйозних проявів політичних і політологічних дискусій належить прагнення приєднати до поняття націоналізм звинувачення в обов'язково належних до цього ідейного напряму збройних, терористичних, просто кривавих, обов'язково нелегальних способів, політичної боротьби. Мені важко пояснити причини такої безглуздої постановки питання. Та вона існує.

Є таке крайнє становище: мовляв, до слова націоналізм не можна додавати жодного додаткового визначення. Бо, нібито існує лише один-єдиний термін націоналізм, так сказати б, "чистий" націоналізм. Такий погляд звернений, насамперед, проти терміну (щось в роді всюдипроникливого націоналізму), на який справді, по відношенню до української реальности, погодитися важко. Про інтегральність націоналізму (в такому розумінні, яке спопуляризували імперські політологи, політики, ідеологи відносно до будь-якого іншого, лише не до свого власного націоналізму) для українських умов говорити важко. Україна досі не переживала панування націоналізму (бо тритижневе, дуже хитке, існування Української держави 1941 р., проголошеної ОУН, т.зв. бандерівцями, надто короткий термін) і про його інтегральність на підставі агітаційно-пропагандистської літератури твердити просто некоректно.

Щодо сучасного стану українського націоналізму, то я вважаю, що саме в цей час, на зламі тисячоліть європейські зв`язки повинні відновитись. Український націоналізм повинен певною мірою “європеїзуватись”, водночас не відходячи від традиціоналізму і головних засад власне українського націоналізму, “доганяючи” перерваність взаємозв`язків українського та європейського націоналізмів 20 – 30 рр. Адже зрозуміло, що по-перше - Україна є європейською державою, а по-друге - теоретичні розробки і практичні результати західних націоналістів є досить багатими і перспективними і тому можуть успішно застосовуватись і в українському варіанті.

* в психоаналітичній науці термін “позасвідомі”, “безсвідомі” потяги означає, що такі людські можливості виходять з сфери свідомої поведінки людини, тобто людина ними не керує, вжитий термін в даному досліжденні слід розуміти як стан “афекту” тобто тимчасового заволодіння колективною свідомістю націоналістичної ідеї, при чому люди усвідомлюють причини своєї поведенки, але не розуміють значення наслідків оскільки вони ірреальні

* Екстремізм етнічний — прихильність до крайніх поглядів з питань етнічних відносин. Етнічний екстремізм в сфері соціальних відносин виявляє схильність до етнічного сепаратизму. В політиці прагне до вирішення етнічних проблем із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи всі види насилля і терору. Для сучасної епохи характерна багатоманітність різновидів та проявів етнічного сепаратизму, і перш за все — неофашистські партії та угрупування, лівий екстремізм, "нові ліві" у Італії та Франції, "червоні бригади" в Італії та ФРН, ісламський екстремізм та ін. Значна кількість форм екстремізму етнічного переплітаються з релігійними. Екстремістьські прояви виникають на грунті тих або інших деформацій політичних структур та інститутів, прорахунків та помилок у проведенні соціально-економічної національної політики. Особливої гостроти ці прояви набувають у періоди суспільних криз.



ЗНОСКИ

1. Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991.

2 .Тишков В.А. Забыть о нации (постнационалистическое понимание национализма) // Этнографическое обозрение, 1998, № 5. — С. 3-26 Див.також Идентичность и культурные границы // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. М., 1997. С.15-43

3 Бенедикт Андерсон . Уявлені спільноти Міркування щодо походження й поширення націоналізму// КРИТИКА.Київ 2001.

4 Б. Андерсон, Ю. Хабермас, Э. Хобсбаум и др. «Нации и национализм». Сборник статей.// М. «Праксис».2001г.

5 Йоган Г. Гердер.”Мова і національна індивідуальність”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р

6 Шарль Моррас. Повернення до живих речей”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

7 Енентоні Д. Сміт “Доктрина та її критика” // Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р. та С.В. Лурье “Историческая етнология” // М., 1997г.

8 . Енентоні Д. Сміт. Націоналізм та історики ”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

9 Юджин Каменка. “Політичний націоналізм: еволюція ідеї” ”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

10 Петр Альтер “Націоналіз: проблема визначення”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

11 Иорданский В. Национализм или затмение разума? // Мировая экономика и международные отношения, 1990, № 10

12 К.Г. Юнг о современных мифах. Сб. трудов М. 1994

13 Бердяев Н.А. Русская идея. Сборник. Харьков. М., 1999.

14 Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало. // М., 1997г.

15 К.Дикань “Історія новітнього партійного будівництва”.// Підручник, Київ, 1999р.

16 Кеннет Майноуг.Анатомія націоналізму”. ”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

17 Ентоні Д. Сміт. Доктрина та її критики” ”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

19 Кеннет Майноуг. Тлумачення націоналізму”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р

20 Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм”// Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

21 Абдулатипов Р.Г. Природа и парадоксы национального “Я”. М., 1991.19

23 Джон Пламенац “Два типи націоналізму // Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

24 Ентоні Д. Сміт. Територіальні та етнічні націоналізми. Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

25 Джон Гатчінсон. “ Культурний та політичний націоналізм” Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

26 ЛІЯ ГРІНФЕЛД. ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ. Антологія. Київ “Смолоскип” 2000р.

27 ПЕТР АЛЬТЕР. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ЗАЛЕЖНОСТІ І ПРИГНОБЛЕННЯ:

28 Стівен Сестанович "Година демагогії" (Stephen Sestanovich, "The Hour of the Demagogue," National Interest, осінь 1991), стор. 15.