Точка зору

Російська вікторія, або Нові/старі проблеми Заходу

У вищих ешелонах української армії вже проходить інтенсивне очищення від людей, пов'язаних з президентом Віктором Ющенком і його західно орієнтованою політикою. Більшість новопризначених командувачів відомі своїм тісним зв’язком із російським військовим керівництвом.

Пакет документів, підписаних президентами Дмітрієм Медвєдєвим і Віктором Януковичем 21 квітня 2010 у східноукраїнському місті Харкові (відомий як «харківські угоди») відкрив шлях до активного розширення російських державних (-афілійованих) компаній в українській енергетиці, авіації, оборонній промисловості та банківському секторі. Це також дало новий поштовх для відновлення панівного становища російської мови, масової культури, офіційної міфології і російських методів управління в українських «братерських землях». Посол Росії в Києві Міхаіл Зурабов виклав нещодавно на прес-конференції своє недвозначне бачення майбутніх відносин між двома країнами: «Ми – єдиний народ!».
Водночас «харківські угоди» виходять далеко за межі цивільних питань. По суті, ми є свідками початку тотальної конверсії українського апарату національної безпеки в інструмент Москви.
Увага суспільства, як і раніше, зосереджується на пролонгації базування російського флоту в Севастополі до 2042, яку також було зафіксовано в Харкові. Хоча спостерігачі здебільшого трактують це як суто символічний жест (нібито для задоволення почуттів росіян, вразливих до історичної слави) або як бажання Москви уникнути витрачання коштів на передислокацію нікому не потрібних кораблів.
Хоча, як вже встиг заявити адмірал Владімір Комоєдов (колишній командувач Чорноморського флоту Росії, а нині – член комітету оборони російської Державної Думи), Росія прагне відкрити (відновити) в Україні ще більше своїх баз: у Балаклаві, Одесі, Миколаєві та в гирлі Дунаю, щоб «протистояти експансії НАТО». Севастополь же наразі відіграватиме роль «плацдарму» для поширення російської військової присутності у цілій країні. Це повністю збігається з рішенням Києва відмовитися від вступу до НАТО й зробити ставку на входження в зовнішній політиці в російський фарватер.
У вищих ешелонах української армії вже проходить інтенсивне очищення від людей, пов'язаних з президентом Віктором Ющенком і його західно-орієнтованою політикою. Більшість новопризначених командувачів відомі своїм тісним зв’язком з російським військовим керівництвом.
Згідно з офіційними заявами, починаючи з цього року, Україна буде щораз частіше замінювати військову співпрацю з НАТО співпрацею з Росією, наприклад, у спільних навчаннях. Тож не дивно, що Янукович розпустив президентську комісію, яка працювала за програмою вступу до НАТО. Водночас були оголошені плани щодо створення спільного російсько-українського підрозділу.
У цьому контексті варто звернути увагу на один визначальний індикатор: провідну військову академію в галицькому місті Львові, яка розглядалася адміністрацією Ющенка як колиска нової військової еліти, наразі планується перенести до глибоко проросійської Одеси. 
Або взяти хоча б українську спецслужбу СБУ. Її новопризначений керівник Валерій Хорошковський, відомий своїми тісними діловими зв'язками з Росією, підписав у травні угоду про співпрацю з ФСБ. Тож оголошену його попередниками депортацію співробітників російської військової розвідки з України таким чином скасовано. Він повідомив, що боротьбу з російським шпигунством буде повністю зупинено, тобто фактично запропонував ФСБ та іншим російським спецслужбам вільно здійснювати свою специфічну діяльність на території країни. За словами генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського – колишнього заступника начальника української військової розвідки – присутність російських лицарів плаща і кинджала в Україні зараз є навіть вищою, ніж у п'ятдесяті роки, коли Москва ще боролася проти українського національного опору!
Таким чином, новий український уряд практично відкрив свої секретні матеріали й канали інформації російським фахівцям, практично позбавляючи себе самостійності в прийнятті рішень, тобто позбавляючи себе суверенітету.
Нещодавно новим главою української розвідки став Григорій Ілляшов, який, за всіма визначальними критеріями, належить до проросійського активу. Легко передбачити, що тепер росіяни спрямують діяльність цієї інституції проти потрібних їм цілей, як то іноземні націоналістичні центри і українська діаспора.
На моє переконання, те, що відбулося в Україні, є переконливим уроком для тих, хто ще сумнівається щодо мети Росії та її можливостей. Джеймс Шерр – голова російської та євразійської програми лондонського Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House – написав у газеті Kyiv Post, що «відсутність досі реакції Заходу відображає високий ступінь шоку... Але бюрократія та особи, які ухвалюють рішення в ЄС, НАТО і США, сприймають інформацію набагато повільніше, вони тільки починають усвідомлювати те, що події набувають іншого плину від того, що очікувався.
Що стосується глибоко вкоріненої концептуальної помилки і прорахунків, пан Шерр зазначив, що «...покоління керівників пост-Холодної війни на Заході відійшло. Нове покоління концентрує свою увагу на вужчому колі питань. Україна, Центрально-Східна Європа, чорноморський і каспійський регіони вже не перебувають у центрі уваги, як це було до подій 11 вересня. Принаймні, не в Сполучених Штатах!»
Вони вирішили, що Холодна війна вже закінчилася. І що в результаті? Пан Шерр дає своє резюме: «Тож, скільки я не лементував і не критикував, Україна залишалася поза увагою. І росіяни знають це краще, ніж будь-хто інший. Вони прийшли до висновку цинічного, але цілком тверезого, що треба використати цей момент, щоб захопити все, що можна отримати».
Чому саме зараз?
Але чому «харківський пакт» і всю операцію проштовхували з таким поспіхом (на зразок «кавалерійської атаки», як зазначали російські журналісти), пов’язаним зі серйозними політичними та репутаційними ризиками? Адже цілком реально було передбачити бурхливу реакцію опозиції на продовження базування російського флоту в Севастополі. 
Я вважаю, що готовність Москви використовувати державні ресурси для підтримки новообраного президента Януковича можна пояснити набагато вагомішими імперативами політики Москви в ці дні. Вони пов’язані зі зростанням військової потуги самої Росії та сприятливим міжнародним становищем. Очевидно, я маю на увазі проблеми протиракетної оборони, які обговорювали між Росією, США і НАТО в межах процесу ратифікації СНВ-III (START-III).
Москва неодноразово погрожувала поставити свої тактичні ракети («Іскандер» та ін.) і наростити кількість літаків у Калінінградській області та Білорусі у відповідь на розгортання американських частин ПРО в Центральній Європі. Нині ж можна сказати, що потенційно на порядку денному стоїть аналогічний варіант для України (або, швидше, західної її частини). Про що, зокрема, безпосередньо свідчить згадане послання російського адмірала.
Справді, Москва вже показала, нехай і опосередковано, що перебіг політичних подій в Україні сприятиме проведенню заходів, спрямованих проти США і НАТО, якщо ті намагатимуться нарощувати протиракетну оборони. Через п'ять днів після того, як Янукович став президентом, Ігор Смірнов – лідер квазідержавного утворення Придністров'я – запропонував розмістити ракети «Іскандер» у своєму анклаві як реакцію на плани США з розгортання таких ракет в Румунії. Заява Смірнова могла прозвучати й раніше, але тоді б вона не мала такої ваги. Ситуація змінилася після того, як президенти Медвєдєв і Янукович у телефонній розмові заявили про свою підтримку статусу Придністров’я і де-факто – федералізації Молдови.
Окрім того, Москві на руку зіграла й ескалація напруги на Близькому Сході, де триває збройне протистояння, яке відволікає увагу Заходу.
«Проект Путіна» більше кроків уперед
Незалежно від результатів чергової кризи на Близькому Сході або історії зі системою протиракетної оборони зі вступом України до групи пострадянських протекторатів Москви (структурованих у такі організаціїї як СНД, ОДКБ, Митний союз тощо), з'явиться щось дуже схоже на Російську імперію, але все ж у нових, сучасніших формах. Це було те, що Владімір Путін поставив собі за мету, перетягуючи «силовиків» у владу. Серед них, безумовно, пріоритетну роль відіграє Генеральний штаб збройних сил Росії. Останній насправді є основним гарантом ролі Росії та її статусу (а, можливо, й самого її існування) в світі. Урешті-решт без стратегічного проектування і застосування військової сили Росія і її правителі навряд чи змогли б вистояти у щораз жорсткішій конкуренції з розвинутішими й цивілізованішими країнами. 
Генеральний штаб (зокрема знамените ГРУ) треба розглядати як ключовий елемент побудови міжнародної стратегії Москви. Він є справжньою школою стратегічного мислення з міцними традиціями, корпоративною згуртованістю і, звичайно ж, з величезним впливом на систему управління в Росії.
Ви не знайдете в Росії будь-якого іншого органу з таким поєднанням якостей. Так було в СРСР з кінця шістдесятих, та ще очевиднішою ситуація є нині. Кавказька війна підняла російських військовиків до рівня провідних гравців у країні з позиції політичної практики, тобто політичних технологій і маніпуляції. Так співробітники Генеральної штабу разом з керівництвом армії здобули в пострадянській Росії роль, якої ніколи не відігравали в цій країні. Цей факт має вирішальне значення для інтерпретації і зовнішньої, і внутрішньої політики Кремля.
Російські генерали сприяли кар’єрному зростанню Владіміра Путіна, оскільки їм здалося, що саме він (завдяки поєднанню походження, характеру і психологічних особливостей) найбільш здатен забезпечити політичне прикриття, і взяти на себе особисту відповідальність за дві ключові речі: кров пролиту на Кавказі та просування в напрямі відновлення імперії.
У випадку з Україною ми можемо припустити, що переспрямування свого військового та безпекового потенціалу проти Заходу оживить у нашій пам’яті конфігурації епохи Холодної війни. Вже наявна реінтеграція Білорусі (яка перетворилася практично на військовий округ Росії) дає суттєві козирі для Москви з погляду військової потужності, промислового виробництва, оперативної діяльності тощо. Та набагато важливіше тепер виграти змагання за Україну. Цей новий «фронт» знову протягнеться практично від Балтійського до Чорного морів...
Висновок
Радянську імперію свого часу зламав військово-політичний тиск адміністрації Рейгана та її найближчих союзників. Тим не менше, авторитарний антизахідний режим вижив у Росії, нині він готується до глобального контрнаступу. Події в Україні разом з актуальною ескалацією напруги на Близькому Сході продемонструють, чи здатен Захід засвоїти правильні уроки з Холодної війни, яку насправді він ще не виграв.

Віктор Калашніков, Москва для ZAXID.NET