Теорія опозиції. Для думаючих.

 

Опозиція до влади є не скільки політичним, стільки соціальним явищем. Адже, жодна влада не може задовільнити потреб громадян повністю, оскільки вони безмежні. Ввесь світ з цим змирився, а тому в демократичних суспільствах опозицію розглядають як вагому думку, до якої варто прислухатися бодай би про людське око. Адже опозиція - це не лише боротьба за владу, а, насамперед, боротьба проти влади, що постійно супроводжує будь-яку владу. Фактично це тінь влади, або, якщо хочете, -  її дзеркало... Теперішня влада в Україні чомусь вирішила, що вона вже перемогла опозицію як явище, а тому може робити що завгодно. Для тих хто в це повірив, або чогось злякався пропонуємо ознайомитись з есе Ліани Гурської "Бунт і опозиція" та Оксани Шурко "Натовп та його свідомість"    

 

 

 

Ліана Гурська

Бунт і опозиція

" Я бунтую, отже я існую "
Альбер Камю


Витоки будь-яких явищ суспільного чи політичного життя часто відшукують в таємничому внутрішньому світі людини. Він впливає на формування мотиваційних основ суспільної діяльності та активності, в тому числі зумовлених несприйняттям дійсності, її запереченням, що знаходить свій вияв як у внутрішньому бунті людини, так і в опозиційній діяльності. На рівні суспільного та політичного буття опозиція та бунт є взаємопов’язані ї їх вияв детермінований наявними в суспільстві можливостями та каналами прояву політичної активності, в т.ч. протестної.

Опозиція в суспільстві є невід’ємним елементом демократичного суспільства, вона об’єктивно зумовлена неможливістю інститутів політичної системи реалізувати все розмаїття інтересів, властивих будь-кому суспільству. Політична опозиція - необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетивному функціонуванню. Протиставлення своєї позиції позиції більшості, своєї політики іншій політиці, пропозиція альтернативних ідей та методів щодо проведення того чи іншого політичого курсу в розвитку суспільства стало нормою в розвинутих демократичних країн. Політична опозиція завжди генетично пов’язана із суспільством та його структурами – громадськими та політичними. До основних причин формування політичної опозиції відносять: соціальне розшарування суспільства та нерівність, недосконалість виборчих систем, розчарування населення в ідеалах державного устрою, тощо. У політичній науці розрізняють різні види політичної опозиції: стосовно системи влади – лояльні і нелояльні; за місцем діяльності – парламентські і непарламентські і т.д. Багато визначень опозиції, що пропонують вчені (Белінгбрук, Г.Оберрайтер, Х.Лінц, Р.Дал, П.Муді та ін.), об’єднує її розуміння як заперечення існуючого порядку речей і одночасно пропозиція його зміни або корекції, протиставлення свого бачення проблеми офіційно визнаному. Отже, в основі опозиції як явища, що має різноманітні прояви, завжди лежить незгода з пригніченням, прагнення змінити своє становище, що є властиво для людської природи. Адже людина перебуває в постійних пошуках своїх нових властивостей, сенсу свого існування, і будь яке ущемлення її устремлінь призводить до спротиву щодо чинника чи обставин, що є джерелом обмежень. Прагнення до задоволення своїх інтересів, до вдосконалення існувало завжди незалежно від епохи.

Одним з рушійних факторів, що іманентно властивий людині, і який спонукає її до нових постійних пошуків та звершень, підштовхує до дії, не дозволяє їй сприймати існуючого стану речей як данності, є внутрішній бунт людини проти несправедливості, проти своєї долі, проти слабкості. Він допомагає людині вистояти в часи найважчих випробувань, є постійним поштовхом до діяльності. Змінювалися умови, мислення людини, розширювалися світоглядні межі, однак внутрішній бунт не зникав. Саме він – первинне джерело незгоди, протистояння і отже, опозиції. Бунт може бути не лише основою опозиційних настроїв людини, але й силою, яка консолідує людей в разі виникнення спільної загрози, при нівелюванні їхніх спільних інтересів. Р.Мертон визначає бунт як реакцію на аномію, що приводить до заперечення суспільних цілей і законних засобів їх досягнення, або до формування нових цілей та засобів [1.с.650]. Об’днуючись в групи на основі спільних інтересів, люди також шукають шляхи (канали) реалізації своїх устремлінь, в тому числі через опозиційні організації та діяльність.

В сучасних суспільствах, коли політична влада здійснюється за основі демократичних принципів, об’єктивний плюралізм людських потреб та інтересів, постійний дефіцит ресурсів зумовлює ущемлення чиїхось інтересів, прав та амбіцій в процесі функціонування влади, прийнятті та реалізації рішень.В цьому випадку бунт, який властивий людині і підштовхує її до зміни існуючого становища, до захисту її вимог, “виливається” в легальну опозиційну діяльність, оскільки демократичний устрій гарантує всім рівні права та можливості, а отже і право на втілення в життя прагнень кожного, якщо вони не суперечать суспільним вартостям. В цьому випадку формується інститут політичної опозиції, котра представлена різноманітними політичними партіями та рухами, що акумулюють та висловлюють альтернативні пропозиції певних груп суспільства щодо зміни чи удосконалення політичного управління, і є каналами прояву опозиційної активності, яка таким чином може бути спрямована в конструктивне русло і слугувати прогресу суспільства. Якщо ж механізми політичної участі громадян відсутні, або функціонують неефективно, опозиційна діяльність може набирати первісних бунтарських форм, супроводжуватися “безглуздою і безжалісною ненавистю, виливатися в безпорядки, захоплення чогось або когось, вбивства, побиття, підпали, ...знищенням інтелектуальної власності” [2. –c.255]. В такому сенсі бунт є загрозою цілісності та стабільності суспільної системи.

Отже, явище опозиції в суспільстві генетично пов’язано і з внутрішнім бунтом людини. Яким же чином внутрішній природній бунт людини формує опозицію?

Кожна людина, приходячи в цей світ, намагається віднайти себе, осмислити своє місце в житті. Та існує дуже багато факторів, що стоять на заваді цьому: неможливість осягнення цілісності всесвітнього порядку, і відповідно неможливість зреалізувати всі властивості свого "я", обмеження, в котрі потрапляє людина через свою залежність від суспільного оточення. Тому одночасно в людині народжується бунт – вічна боротьба людського єства з оточуючою реальністю за самоствердження. Це боротьба за справедливість, яка спрямована не на руйнацію, а на покращення існуючого порядку. Бунт не обіцяє ні кінцевого звільнення, ні спасіння. Це протест проти людської долі, що часто приречений на поразку, однак він знову і знову відновлюється і зростає із усвідомленням визначеності, беззмістовності існування. Бунт робить природу людини багатшою,адже, бунтуючи, вона шукає альтернатив щодо свого реального становища, шляхів втілення своїх задумів. В процесі пошуків людина отримує нове знання, яке збагачує її досвід, розширює світогляд.

Явище бунту є надзвичайно складним, різноманітними є його прояви. Тому важко дати йому однозначне визначення. Про бунт писали Макс Штірнер, Макс Шелер, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю та інші філософи. В кожного із них своє трактування суті бунту, свій погляд щодо його ролі в житті людини. Насамперед бунт людини із розвитком її свідомості виливається в світоглядну опозицію щодо об’єктивної дійсності. Своєрідний підхід до проблеми бунту зустрічаємо у французького мислителя А. Камю, який присвятив бунту цілий цикл творчості (роман-хроніка "Чума" та філосфське ессе "Бунтуюча людина"). Альбер Камю займав позицію "естетичного супротиву", котра була органічно пов’язана із його загальною світоглядною опозицією. Бунт в Альбера Камю означає напружене протистояння людської особистості абсолюту Бога і абсолюту Історії ,яке грунтується на запереченні однієї частини дійсності задля ствердження іншої. [3. – С.459] На його думку найяскравіше і найдовершеніше бунт проявляє себе в мистецтві, адже саме в творах ми бачимо найкатегоричніший виклик, найзатятішу боротьбу людини з Богом та Історією, її власну опозицію щодо світу, своєї долі.

Отже, в такому сенсі бунт – це фактор іманентно присутній в людині, котрий формує її світоглядну опозицію. І в залежності від психологічної конституції людини, та оточуючої її реальності бунт проявляє себе по-різному, поширюючись на всі сфери життя людини. Так, коли дитина дорослішає і починає усвідомлювати своє неповторне "я", енергія її бунту часто спрямовується проти спроби батьків зробити її слухняною, нав’язати свою волю. Внутрішній бунт її виливається в опозиційному протистоянні тиску батьків, що може проявлятися у мовчазному невдоволенні, в постійних конфліктах, або ж у втечі із дому. Однак наслідком також може бути вибір власного життєвого шляху, своєї власної життєвої позиції. Так зокрема Еріх Фромм у своїй праці "Втеча від свободи" пов’язує народження "безпредметного бунту проти життя", із ворожістю, що народжується їз намагання батька зробити дитину "слухняною" [4. – С.202] Отже, в такому сенсі бунт є тим рушієм, який сприяє особистісному розвитку людини, зміцнює її, формує її нові устремління. Розглядаючи людину, інтегровану в суспільні взаємовідносин (соціальні, економічні, політичні), що є частиною суспільства, ми насамперед акцентуємо увагу на зв’язку внутрішнього бунту із формуванням опозиції щодо існуючої системи владних відносин, говоримо про незадоволення людини своїм соціальним становищем, про її постійну спрямованість на його покращення. Залежно від рівня усвідомлення індивідом своїх прагнень та можливостей, характеру його світоглядної позиції, а також від рівня розвитку суспільства ми спостерігаємо прояви бунту в опозиції, у різноманітних формах опозиційної діяльності.

На ранніх етапах розвитку людства та становлення держави людина ще не мислила безмежності простору, плинності часу, зорове сприйняття переважало над всіма іншими відчуттями, а тому вона ще не могла усвідомити сутність свого становища, а тим більше накреслити шлях його зміни, зрозуміти складність фукціонування соціальної системи, взаємовідносин в котрих перебувала. Можливість існування і розвитку для неї замикалась в обмеженому просторі: стані раба, рабовласника, ремісника, лицаря, селянина, землевласника. Однак внутрішній бунт, який постійно спрямований на боротьбу не дозволяє людині перманентно знаходитися в спокої. Його енергія підштовхує раба сказати "ні" своєму господареві. Це "ні" проявляє себе в стихійних, радикальних формах опозиційного протесту: повстаннях, заколотах. Адже мислення раба вміщує лишень дві альтернативи: "господар", або "раб". Отже, за таких умов внутішній бунт не може вилитися в раціональну діяльність, оскільки корекція або зміна існуючого порядку унеможливлюється. Але поступово її мислення починає “нашаровувати” минуле, теперішнє і майбутнє, стіни обмеженого універсуму розпадаються, руйнуються попередні органічні форми людського співіснування. Людина все більше починає розуміти цінність та багатоманітність свого життя, подібність своєї природи із іншими, спектр її інтересів розширюється. Людина змінюючись, вдосконалюється і вдосконалює суспільство, що дає змогу активно включатися і впливати на соціально-економічні та політичні відносини, повніше зреалізувати свої можливості у всіх сферах життя. Людина усвідомлює залежність їх реалізації від соціально-політичної системи суспільства. При недостатній мірі їх задоволення чи повному ігноруванні внутрішній бунт формує опозиційну налаштованість щодо існуючої влади, що залежно від форми політичного устрою проявляє себе по-різному. Так, тоталітарні режими ХХ ст. намагалися знищити будь-які спалахи незадоволення та опозиційних настроїв, викорінити здатність людини до інакомислення. Ідеологи, спецшколи, єдина, дозволена владою панівна ідея, різноманітні матеріальні засоби – все використовувалося для того, аби встановити тотальний контроль над свідомістю людини, аби попередити зародження будь-якої альтернативної ідеї, нового погляду, що загрожувало режиму. Однак, за таких умов, внутрішній бунт, що всіма можливими засобами відтіснявся у віддалені куточки людської свідомості, подвоює свою силу і активно проявляє себе в опозиційному слові, прикладом чого стало дисиденство в СРСР в 60-70 роках. Саме в цій групі інтелектуальної еліти сконцентрувалися і з найбільшою силою проявилися опозиційні настрої суспільства. Жодна міра покарання, жодні залякування не можуть зупинити течії людського бунту. Адже те, що зародилося з життям існує доти, доки жевріє хоча б маленька його іскорка.

Найблагодатнішим грунтом для втілення бунту в легальну і конструктивну опозиційну діяльність є демократичний устрій, який органічно пов’язаний із становленням інститутів демократії та парламентаризму, із виникненням нових суспільних форм і людських взаємовідносин – клубів, профспілок, партій. Саме вони абсорбували інтереси найрізноманітніших груп населення. Політична еліта прийшла до висновку, що при неможливості врахування всього розмаїття інтересів, для стабільнішого і ефективнішого розвитку суспільства необхідно інституціоналізувати та регламентувати опозиційну діяльність, спрямувати її у конструктивне русло, аби унеможливити будь-які стихійні непередбачені бунтарські прояви. В процесі свого становлення механізм політичної опозиції все більше викристалізовується і удосконалюється в залежності від специфіки демократичного устрою країни. Класичним зразком є механізм політичного опонування у Великобританії, історія становлення якого тісно пов’язана із визнанням прав та свобод людини, розвитком парламентських структур, формуванням двопартійної системи. В цій країні функціонує “тіньовий кабінет” міністрів, в який входять відомі діячі опозиції, встановлено цілий ряд правил та процедур щодо взаємовідносин опозиції із правлячою більшістю. В США особливостю функціонування політичної опозиції є здатність легальних опозиційних структур врегульовувати соціальні протести, різноманітність внормованих опозиційних утворень: груп тиску, лоббі тощо.

Загалом в кожній державі сформувалась своя модель опозиції, яка грунтується на її історії, традиціях, політичних цінностях та особливостях правління та політичного устрою. Однак всіх їх поєднує первинне джерело походження – внутрішній бунт людини. Проте в основі діяльності сучасної опозиції динамізм її енергії і радикальність проявів, ірраціональність зникає. Надмірна регламентація, формалізація опозиційної діяльності в демократичних країнах призводить до пригнічення внутрішнього природнього бунту. Цю тенденцію ми спостерігаємо в усіх сферах життя більшості населення розвинутих демократичних країн. Оскільки регламентація та спеціалізація поширюється на всі його сфери, то, як зазначав Герберт Маркузе, метафізичне має тенденцію ставати фізичним [5. –С.302]. Тому знову піднімається нова “хвиля” бунту, проте вже проти надмірної раціоналізації. Одним з її виявів є нонконформістські рухи в демократичних країнах Заходу, зокрема радикальні студентські та різнобарвні молодіжні рухи. Характерною їх рисою є “воля до безпорядку” перед лицем існуючого порядку, прагнення створити ірраціональну концепцію буття. Та цей бунт не вистояв, хоча і вплинув на суспільний розвиток. Він не вилився в якусь завершену форму, як у випадку формування політичної опозиції. Адже недостатньо виступати проти чогось, необхідно пропонувати кращі альтернативи.

Отже, внутрішній бунт людини є невичерпним, а його вияви різноманітними. Він формує світоглядну опозицію людини, позначається на її творчості, сприяє її особистіному розвитку, консолідує соціальні групи на основі незгоди з тими чи іншими моментами суспільно-політичного життя. Дія бунту поширюється на всі ділянки життя людини і на суспільно-політичну зокрема. Він є основою, на котрій виникають опозиційні повстання, заколоти, революції, громадянські війни, а за умов демократичного устрою, розвитку парламентаризму світоглядний бунт сприяє формуванню механізму ефективного політичного опонування. Однак і за умов демократії ми спостерігаємо стихійні вияви внутрішнього бунту людини, зокрема, це акції соціального протесту, нонконформістські рухи. Та подібно до того як бунт робить природу людини багатшою, деструктивні вияви бунту опосередковано сприяють розвитку та удосконаленню легальної опозиційної практики.

Література

1.Див.: Смелзер Нейл. Социология. Пер. с анг.- М., 1994.- С. 650.
2. Белов Г.А. Политология. Учебное пособие.- М., 1997.
3. А. Камю. Бунтующий человек. Минск. 2000.
4. Эрих Фромм. Догмат о Христе. М., 1998. – 400с.
5. Г.Маркузе. Одномерный человек. М., 1994. – 350с.


Оксана Шурко

НАТОВП ТА ЙОГО СВІДОМІСТЬ

Динаміка політичних процесів у ХХ ст. супроводжувалась все більшим залученням широких мас у політику. Однак сучасні умови ставлять нові питання, які вимагають іншого підходу до вивчення та аналізу феномену мас. Справа в тому, що на сьогодні проблема не просто у кількісному зростанні ролі мас, а в значних якісних змінах мас як суб’єкта політичних процесів. Як зауважив Ортега-і-Гассет: “те, що раніше сприймалось як кількість, тепер постає перед нами як якість; вона стає загальною соціальною ознакою людини без індивідуальності, яка нічим не відрізняється від інших”1.

Каталізаторами, які посилили ці процеси, стали специфічні форми масової культури, стандарти духовного життя, які пов’язані з виникненням і функціонуванням у суспільстві різних видів масової інформації. Зокрема особлива роль відводиться телебаченню2. Згадаймо хоча б роботи Г. Маркузе3, який підкреслює, що масове споживання телевізійної , а не письмової інформації призводить до нового типу масової свідомості. Виникає імпульсивно реагуюча психіка, яка породжує хаотичну поведінку. За Г. Маркузе, саме така поведінка притаманна учасникам масових безпорядків, “нерегулярної” політичної поведінки.

Загальні висновки більшості дослідників масових процесів сучасного суспільства включають в якості найбільш значимих наступні зміни, які відбулися у масовій свідомості.

По-перше, масове промислове виробництво на основі досягнень науково-технічної революції породило особливий динамізм життя, який знайшов вираз в стрімкому рості потреб людей. В попередній історії важко знайти ситуацію, коли потреби і вимоги кожного нового покоління настільки різко відрізнялись би від попереднього. Це проявляється як в матеріальній, так і в духовній, і в політичній сферах.

По-друге, зросли не тільки потреби, але й можливості їх задоволення. Сучасний світ не тільки має значні багатства, породжуючи все нові потреби, але й одночасно, життя ніби вселяє людям впевненість в тому, що завтра світ буде ще багатшим, а задоволення потреб – все реальнішим. Те, що раніше рахувалось би особливою милістю долі і викликало подяку, тепер розглядається як законне благо, за котре не дякують, а вимагають (Ортега-і-Гассет).

По-третє, виросла масова готовність до активних дій. Підкреслимо провокуючий вплив засобів масової комунікації, реклами, політичної агітації і пропаганди, які ставлять за мету прямо стимулювати безпосередньо поведінкову активність людей. Впливаючи на масу, ці засоби не просто пробуджують ті чи інші потреби і демонструють способи їх досягнення. Вони намагаються викликати безпосередню масову реакцію у вигляді конкретних дій і акцій.

І нарешті, по-четверте, в якості наслідку трьох вищеназваних змін мас виникає головне: визначальними у їх поведінці все більше стають не стійкі, усвідомлені позиції, а швидкозмінні настрої, які випливають із змін умов виробництва і життя, характеру потреб і можливостей їх задоволення, а також зростаючого динамізму життя.

Дані вияви масових настроїв супроводжувались чисельними труднощами для політичних систем. По суті, останні десятиліття можна визначити як період тривалого конфлікту між стабільними політичними інститутами і динамічними масовими політичними процесами. Перші намагаються зберегти себе, стримуючи політичну систему від надто сильних потрясінь, другі – навпаки, прагнуть саме до цього.

Неможна сказати, щоби це було характерно для якихось певних політичних систем. Мова йде про загальну тенденцію. Просто у одних випадках інститути влади зустрілись з нею вперше, а в інших випадках більш досвідчені політичні системи володіють достатніми знаннями про подібні феномени і, головне, способами швидкого реагування на них. Останні зробили уроки з “Повстання мас” 1) маси виконують зараз ті ж самі суспільні функції, які раніше були представлені виключно вибраною меншістю, 2) і в той же час маси перестали бути слухняними перед цією меншістю: вони не підпорядковуються їй, не йдуть за нею, не поважають її, а навпаки, відсторонюються і навіть витісняють її”4.

Факти останнього часу однозначно показують: у минуле відходять ті часи, коли правлячі кола могли приймати важливі політичні рішення без врахування і підтримки масових настроїв.

Масову політичну поведінку регулюють механізми двоякого роду. З одного боку, це об’єктивні фактори, що визначають характер, причини, рамки і направленість політичних дій. Вони задані соціально-економічними умовами і політичними інститутами.

З другого боку, існують внутрішні, суб’єктивні психологічні механізми політичної поведінки. Поведінка людей відносно політичної системи, як і будь яка інша поведінка, детермінована думками, почуттями, настроями – психікою. Дії маси як суб’єкта політичної поведінки підпорядковуються закономірностям масової психології, одним із важливих складових якої є масові настрої. Саме вони виступають в якості одного із суттєвих механізмів, що визначають політичну поведінку масового суб’єкта.

З масовими настроями зв’язані, в тій чи іншій мірі, практично всі елементи політичної системи. Держава – оскільки вона повинна рахуватися з такими настроями і включати в себе певні інститути для їхнього управління. Партії – оскільки вони формуються на основі і для виразу тих чи інших достатньо масових політичних інтересів, настроїв. Суспільні організації (профспілки) – практично з тих самих причин.

Політико-психологічна концепція має зміст тоді, коли теоретичні роздуми, що лежать в її основі, дозволяють здійснити практичні підходи щодо вирішення проблеми; коли дослідження направлене не тільки щодо минулого або теперішнього, але й до майбутнього, до прогнозу особливостей розвитку тих настроїв, які можуть вирости із існуючих передумов.

Природньо, не вірно чекати абсолютно точного, детального опису майбутніх настроїв мас. Ні один теоретичний прогноз, навіть самий скурпульозний, не може врахувати всієї множини факторів, які впливають на психіку мас. Важливіше інше: розуміння механізмів виникнення можливих в майбутньому ситуацій і настроїв. Таке розуміння повинно випливати з аналізу тих тенденцій і передумов, які спостерігаються вже зараз. Якщо виходити з того, що той або інший розвиток певних настроїв є (або повинен бути) одним із існуючих моментів, що враховуються при прийнятті політичних рішень, то вказаний аналіз просто необхідний.

При оцінці і прогнозуванні характеру можливої поведінки маси необхідно приймати до уваги наявність двох основних її типів: публіки, що формується на основі інтелектуальної взаємодії та натовпу, що виникає на основі фізичної взаємодії.

У публіки відсутня яка-небудь спеціальна організація, вона різнорідна, складається з представників різних соціальних груп, і виступає як досить випадкове утворення. Та формування відбувається досить часто на більш-менш стійкій, раціональній основі і цією основою може бути або спільна інформація, або спільні уподобання та інтереси, які в свою чергу, фомують раціональну поведінку.

Натовп має свої характерні, яскраво виражені риси, а саме: скупчення на обмеженому просторі; відносна тривалість перебування на одному місці; відсутністьздатності контролю над взаємодіями. Натовп немає стійких факторів спільності, що практично блокує можливість відповідати на логічну аргументацію, а навпаки відкриває можливість швидкої відповіді на імпульсивні, емоційні впливи. Тому Лебон підкреслював, що “натовпом неможна керувати за допомогою правил, що основані на чисто теоретичній справедливості, а потрібно відшукувати те, що може справити на нього враження і захопити його”5. Індивід у натовпі суттєво відрізняється від ізольованого індивіда, позаяк натовп дає йому відчуття сили, а анонімність перебування у ньому позбавляє почуття відповідальності. Це в свою чергу веде до зниження рівня інтелекту особи, яка перебуває у натовпі, а також зменшує, причому іноді досить суттєво, здатність до критичної оцінки реальності.

Механізм формування психології натовпу був розкритий психологом і психіатром В.І. Бехтєрєвим. Він підкреслював, що у натовпі обмежуються довільні рухи, що викликає концентрацію уваги на словах оратора. Та оскільки будь-яка концентрація уваги має певні межі, то поступово настає втома уваги, а потім йде період, коли відкривається широке поле для навіювання. Саме навіювання є тією основною причиною яка обумовлює появу у індивідів, які знаходяться в натовпі тих характерних, специфічних рис, якими вони не володіють перебуваючи в ізольованому стані. Під впливом навіювання менш критично сприймаються слова оратора і спокійний спочатку натовп стає натовпом збудженим. У збудженому натовпі підсилюється загальне взаємонавіювання, і тут вже не до логіки і виваженої аргументації.

Знання цього простого механізму пояснює використання багатьох відомих і широко розповсюджених атрибутів політичного спілкування в масових аудиторіях: міміки, жестів, шумів, якими активно послуговуються їх учасники. Ці прийоми ломають ту тонку межу, що відокремлює публіку від натовпу, збільшує частку фізичної взаємодії на шкоду інтелектуальному контакту.

Увага дослідників від Г. Лебона і Г. Тарда до сучасних авторів фіксувались на найбільш яскравих, максимально емоційних виявах вже сформованого натовпу. Але недостатньо аналізувався той фактор, на основі якого цей натовп формувався. Таким фактором, на нашу думку, є спільні настрої людей. Саме настрої ніби притягують людей один до одного, групують їх в особливу спільність. Розповсюджуючись, настрої досить скоро досягають значної інтенсивності, переростають в емоції, розчиняються в них і стають ніби не помітними на фоні останніх. Але як тільки емоції спадають, знову помітними стають настрої.

В практичному відношенні потрібно враховувати найбільш важливі моменти, а саме: можливість переростання настроїв у політичні дії; характер цих дій, їх зміст і направленість; їх масштаби та можливі політичні наслідки.

Дослідження історичної і сучасної феноменології дозволяє зробити висновок, що масові політичні настрої є важливим фактором політичної динаміки. Будучи основою масових політичних процесів, настрої з найбільшою силою проявляються у періоди політичних зрушень, послаблення впливу стабілізуючих політичну систему політичних інститутів. Маси, які сформовані на основі тих чи інших настроїв, часто є не просто потенційною загрозою для політичної системи, а реальним фактором, що викликає модифікацію системи в тому чи іншому напрямі. І тут доречно згадати вислів німецького політолога П. Бараха: “Маси, а не еліти стають потенційною загрозою для системи, і еліти, а не маси є її захисниками”6.

Україні, політична система якої перебуває у процесі трансформації і на даний час є далекою від стабільної, вартувало би врахувати як теоретичний доробок з питань масової політичної свідомості та поведінки, так і конкретні приклади впливу масових рухів на модифікаційні та трансформаційні процеси.

Література

1. Хосе Ортега-и-Гассет. Восстание масс.// Д.Я. Райгородский. Психология масс. Хрестоматия. Самара. 1998. С. 197.
2. Моль А. Социодинамика культуры. М., 1973.; Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.
3. Маркузе Г. Одномерный человек. М., 1994.
4. Див. Хосе Ортега-и-Гассет. Восстание масс.// Д.Я. Райгородский. Психология масс. Хрестоматия. Самара. 1998.
5. Г. Лебен. Психология масс.// Д.Я. Райгородский. Психология масс. Хрестоматия. Самара. 1998. С. 9.
6. Barach P. Die Theorie Democratischer Elitenherrschaft. Frankfurt-am-Main. 1970.