Чи об'єднається опозиція?

Позиція чи опозиція?

З часу зміни Президента України минуло більше двох місяців, але за всіма закликами переможених кандидатів до об'єднання, спільних заяв за круглими столами про утворення комітетів захисту і порятунку України від проросійських сил, немасових і недовготривалих протестів проти підписання і ратифікації нових угод з Росією,  суспільство не побачило народження справжньої опозиції. Більшість політичних оглядачів та експертів сходяться на думці, що теперішні головні опозиціонери - Тимошенко, Ющенко, Яценюк, Тягнибок  не зможуть по-справжньому об'єднатися, хіба-що, якщо "опиняться за колючим дротом". З такими висновками можна погодитись. Але опозиція ж потрібна!!! І не лише тому, що це норма в демократичних країнах, а особливо тому, що ми - країна ще не демократична, і повернутись до тоталітарної системи управління, або ж як її по-новому називають "керованої демократії" нам багато часу не потрібно. Навіть менше ніж триває новітня українська незалежність...

 

Саме тому, розуміючи ризики та загрози для державотворення, через неспроможність "головних опозиціонерів" утворити дієву опозицію нині діючій владі, хочу поділитися з Вами своїми спостереженнями, політичними прогнозами та перспективами утворення, розвитку і перемоги нової української опозиції. Але одразу зауважу - я не вірю, що Україна, як незалежна і суверенна держава вже відбулась. Допоки в Україні буде при владі покоління "радянського розливу" загроза повернення до тоталітаризму і неорадянського союзу буде дамоклівим мечем висіти над нашою ненькою...

Чому "вони" не зможуть об'єднатися. Причин багато, наведу лише ті, що лежать на поверхні. По-перше, взаємна зневага та заздрість. Як злорадствують російські шовіністи "украинский проект провалился" через протистояння по лінії Ющенко-Тимошенко. Починаючи з 2005 року ми стали свідками поступового руйнування монолітного опозиційного утворення "Сила народу". Через власні політичні амбіції обох лідерів помаранчевого табору проукраїнські партіотичні сили повинні були обирати когось одного, а лише приставши на бік чи Ющенка чи Тимошенко ставали зрадниками в очах інших. А в загальному програли переляканій і шокованій проросійській меншості. Далі розкол лише поглиблював протистояння в демократичних проукраїнських силах. Для підняття свого рейтингу на Сході та Півдні країни Ющенко пішов на згоду не з українцями, які там проживають, а з олігархами, які володарюють там "заводами, фабриками, параходами". Чи це було єдиновірним рішенням не мені судити, але його(Ющенка) електорат перейшов до Тимошенко. Особливо після призначення Януковича прем'єр-міністром України. Як Президент, Ющенко мабуть діяв раціонально, але як політик - непослідовно. Для тих його прихильників, які стояли за нього на Майдані це було останньою краплею в чаші розчарування.

Тимошенко зрозуміла пастку і зробила правильний політичний хід - домоглася розпуску парламенту і перевиборів. Вона виграла ту битву, але...програла війну. Адже бути прем'єром і претендувати на найвищу посаду в державі після помаранчевої революції, було невиправданою і фатальною самовпевненістю. Сам народ перестав обирати Президентом представника влади (урок №1 для кандидатів ). Народ почав обирати опозицію. Тимошенко сама себе загнала в кут. Якби не перевибори і мінімальна більшість у парламенті вона б була лідером опозиції і шанси у неї були б більші...

Політичний дефолт Ющенка потягнув за собою і поразку Тимошенко. Таке не вибачають, хоча Тимошенко клянеться, що забула всі образи. Але Ющенко, як Москва, - сльозам не вірить, тому і не буде між ними вже довіри, а без неї опозиція не запрацює. Це наглядно було видно з перших спільних акцій протесту.

По друге. Я це називаю феномен "Тігіпка-Яценюка". Сомозакохані помаранчеві лідери в своїх чварах не побачили як "вирішальний голос виборця" опинився в чужих руках. Ні один ні інший не належали до їхніх команд. І якщо Тігіпко поступив розсудливо - долучився до переможця і його по крайній мірі можна викреслити з опозиції, то що робити з Яценюком ? Визнати його лідером опозиції означає для Тимошенко отримати "другого Ющенка", а зігнорувати - втратити місце найголовнішого опозиціонера, а відповідно знову програти Януковичу. На сьогодні ця дилема для Тимошенко не вирішена, а тому об'єднання БЮТу з Фронтом не буде. Отже не буде і об'єднаної опозиції.

І по-третє. Мабуть найголовніше. Незважаючи на всі заяви БЮТу і "НУНС"у про свою готовність бути в опозиції і боротися з владою, я до них відношусь з великою долею скепсису. Цікава ж бо річ - бути владою і боротися з владою. Ніби змія, що пожирає власний хвіст. Якщо верхи (маю на увазі лідерів опозиційних партій) не можуть заставити низи (своїх однопартійців) залишити владні місця і представницькі мандати (особливо там де вони мають більшість у місцевих органах самоврядування та займають владні посади) і перейти до опозиційної боротьби, то в мене виникає справедлива думка, що тієї "БЮТоНУНС"івської опозиції і бути не може в природі. Вірніше, вона може бути в стінах ВР, а на місцях її не буде. Отже, це не опозиція, а диванна позиція. Ясна річ, що я не закликаю усіх членів опозиційних партій лишитися без роботи і вийти на опозиційні барикади. Це утопія, але я, як представник опозиційної сили буду себе почувати не зовсім зручно з чиновником-опозиціонером, який вдень на роботі виконує розпорядження і накази "злочинної" влади, впроваджує в життя плани економічного поглинання України Росією, розповсюджує переписані підручники з історії від проросійського шовініста Табачника, прославляє "братню любов великоросів" і т.д., а ввечері за зборах опозиційних сил (Комітеті захисту України) словесно палко засуджує власні дії. Опозиція абсурду якась виходить, а не опозиція до влади.

ТО ЧИ ПОТРІБНА ТАКА ОПОЗИЦІЯ ??? (Далі буде)